Глава 7 "Підозра"

Інна

Виходжу на вулицю й вдихаю солодке весняне повітря. Скільки ж часу ми втрачаємо, поки сидимо на робочих місцях? Ми пропускаємо життя, зосередившись на зароблянні грошей і не бачимо, яка краса навколо нас. Весна! Нею просто неможливо не захоплюватись. А цей запах… Обожнюю коли цвіте акація. Хочеться купити морозиво і неквапом десь прогулятись біля річки. Я так давно не була у нормальній відпустці, що інколи аж шкода себе. Вже давно обіцяю бабусі навідатись у гості, але так і не можу знайти часу. Якась невдячна внучка. Тільки доходжу до зупинки, бачу, що моя маршрутка від’їхала. Чудово! Доведеться чекати хвилин двадцять. Дістаю смартфон і набираю Солю, щоб повідомити новини.

— Привіт, — одразу відповідає подруга.

— Я поговорила з Риммою, — кажу, усміхаючись, бо чую на тому кінці голосний видих.

— А з Артемом?

— Теж поговорила.

— Ти пробачила йому, — не питає, а стверджує.

— Це останній раз. Якщо він не зміниться, я мовчки зберу речі й піду від нього.

— Якщо він тебе не приб’є, — буркає незадоволено, але я не звертаю уваги. Звикла. Вона завжди була проти нього, тому між ними натягнуті стосунки й вони намагаються не перетинатись.

— То що скажеш? Можна мені завтра навідатись?

— Так. Я сьогодні натякнула, що маю відмінного професіонала й роботи твої показала. Приходь після завтра.

— Чому не завтра?

— Ну… Інко, ти в бізнесі нічого не шариш! А як же набити собі ціну? От ти завтра прилетиш і вона зрозуміє, що тобі терміново потрібна робота.

— Бо воно так і є.

— Я сказала, що постараюсь тебе вмовити, бо навряд чи такого спеціаліста просто так відпустять. Прийдеш у четвер і одразу не погоджуйся, скажи, що подумаєш.

— Думатиму, поки вона знайде когось іншого.

— На відміну від тебе, я розбираюсь в людях. Тим паче вона не Римма, а дуже серйозна і заможна жінка. Роби, як я тобі сказала і все буде окейно.

— Ну, добре. Прийду в четвер. Моя маршрутка їде. До зв’язку, — вимикаюсь й заходжу всередину. Вільних місць немає, втім, як завжди.

— Сідайте, — хтось торкається моєї руки. Дивуюсь, бо зараз побачити, щоб чоловіки поступались місцем, майже нереально.

— Дякую, — розгублено усміхаюсь молодику й сідаю на сидіння. Він киває й більше не звертає на мене уваги.

Невже ще лишились в нашій країні такі джентльмени? І саме зараз мені знову згадується Дмитро. Не пережила я ще ту ситуацію з поцілунком і досі відчуваю сором. Навіть шкодую, що не поговорила з ним. Чомусь мені здається, що він гарний співрозмовник. Хоча, не факт, що він захотів би зі мною розмовляти. Гадаю, йому є з ким, і про мене він забув, тільки-но я зачинила дверцята.
Через поганий сон вночі, відчуваю себе втомленою й сонною. Хочеться прийти й завалитись на диван. Ввімкнути якийсь серіал й гарненько під нього подрімати. Але якщо Артем запланував романтичну вечерю, не зможу відмовити, бо образиться. Якщо вже ми домовились рятувати стосунки, то потрібно це робити разом. Вдома чоловіка ще немає, тому встигаю прийняти душ й перекусити бутербродом. Тільки лягаю на диван у вітальні, чую клацання дверного замка. Через декілька хвилин зазирає Артем.

— Привіт. Давно вдома?

— Встигла сходити в душ і перекусити. Голодний? — сідаю й збираюсь підвестись, але він зупиняє:

— Маю ще справи. Прийму душ й поїду на важливу зустріч. Перенесемо нашу вечерю?

— Так. Нічого страшного не станеться. Влаштуємо її завтра, — відчуваю навіть полегшення, бо хочу відпочити.

Заплющую очі, слухаючи шум води, що доноситься з ванної кімнати й навіть починаю дрімати, але будить виклик мобільного Артема. Підводжусь й знаходжу телефон на комоді в прихожій. На екрані ім’я Петра Леонідовича.

— Артеме, — зазираю до ванної, тобі Леонідович телефонує.

— Подай, — миттю реагує чоловік й вимикає воду. Забирає в мене мобільний й чекає поки вийду.

— Я слухаю, — говорить, коли причиняю двері. Так, впорався. Записав, як ми й планували. Залишилось домовитись з хлопцями. Що? — декілька секунд слухає, а я чомусь зависла й не відходжу. Не пам’ятаю раніше таких пізніх розмов по роботі. Що може вирішувати старший менеджер з замісником генерального? — А Рубан що? Нічого не запідозрив? — прізвище Дмитра остаточно проганяє сон. Я уважніше прислухаюсь, але Артем швидко закінчує розмову, повідомивши, що через пів години буде на місці. І куди, цікаво, він зібрався? А ще цікавіше: що мав запідозрити Рубан? Дивно… Дуже дивно. Повертаюсь до вітальні й лягаю на диван. Сонливість зникла. Цікавість прогнала її краще міцної кави.

— Я поїхав, буду пізно. Не чекай мене, лягай спати, — випалює Артем і знов зникає за дверима. Через хвилину чую, як за ним зачиняються вхідні двері.

Який там сон? Цікавість просто розпирає, а ще відчувається якась незрозуміла тривога, бо слова Артема насторожили. Що має запідозрити Дмитро і чому Артем говорить про це з його замісником? Дуже дивно. Раніше я не помічала таких дзвінків поза робочим часом і Артем ніколи не їздив, начебто, по роботі пізно ввечері. Спати лягаю пізно, але його так і немає вдома, а коли повертається, я вже сплю і не дивлюсь на годинника.

Зранку зникає рано, нічого не пояснивши, але обіцяє з’явитись на вечерю й замовити щось смачне, щоб я не готувала. Вчора ми навіть не говорили, тому про зміну роботи я не повідомила. Хоча, ще невідомо чи приймуть мене у той крутий салон, який так хвалить Соля. Звісно, у мене є досвід роботи, сертифікати про усі можливі курси й клієнтки, які з задоволенням підуть за мною, бо багато років обирають тільки мої послуги, але сумнів присутній. Я завжди сумніваюсь. Навіть тоді, коли все вдало складається, не можу відігнати від себе це відчуття.

Навіть не віриться, що сьогодні не потрібно нікуди ходити. Вчора ми поговорили з Риммою на підвищених тонах. Я була згодна відпрацювати два тижні, щоб вона встигла знайти заміну, але жінка так розпсихувалась, що ледь не вигнала мене з салону. Нерви в неї зовсім нікуди не годні. Працівники не затримуються надовго, це тільки я така терпелива. До того ж в усіх життєвих ситуаціях.