Глава 10 "Зустріч"

Інна

— Емм... Добре, — розгублено відповідаю Ларисі й швидко надягаю рукавички. На Дмитра не дивлюсь. Сама не знаю, чому так нервую. Коли ми говорили на вечірці, сум'яття не було, а зараз сама на себе не схожа. Це все той поцілунок. Він не дає мені спокою й змушує бентежитись перед чоловіком.

— Як справи? — питає спокійно, коли за Ларисою зачиняються двері.

— Добре. Все добре, — белькочу й відкриваю крафт пакет з інструментами.

— Як вдома? — продовжує, як ні в чому не бувало, а потім підіймає руку й торкається мого зап'ястя.

Трохи здвигає рукавичку й дивиться на синець, який вже почав світліти. Колір не дуже приємний, але хоча б не видно чітких слідів від пальців. Щоки вмить спалахують і в кабінеті стає задушливо. От до чого ця реакція? Я мала б обуритись й забрати руку, а не сидіти й кліпати перед ним очима. Він обережно проводить пальцем по синцю, а я на мить заплющую очі, відчуваючи приємне тепло в усьому тілі.

— Спокійно, — вичавлюю з себе, коли відпускає мою руку. Це все, що спадає на думку про ситуацію вдома. Артем поїхав і мені насправді спокійно. Ніхто мене не чіпає і не бурчить.

— Це зайве, — каже, коли готую ванночку для рук.

— Але ж…

— Просто поговоримо, — безцеремонно торкається маски й спускає її, відкриваючи обличчя. — Так набагато приємніше, — обпирається ліктями на стіл, а я відхиляюсь. Моя реакція настільки незрозуміла для мене самої, що я ще більше гублюсь. Підіймаю на нього очі й тону в холодній блакиті суворого погляду.

— Ти всіх так боїшся, чи тільки мене? — питає тихо, а я не знаю куди себе діти і як з ним говорити. Очі зупиняють на його губах. Згадую той короткий дитячий поцілунок і до щік приливає фарба. Він помічає мій погляд і куточки губ смикаються.

— Я не боюсь, просто…

— Ясно, тільки мене, — констатує, не дослухавши. Хоча, я й не придумала, що краще сказати. — То що, як працюється у Лариси? — обдивляється кабінет й знов зупиняється очима на мені. А мені хочеться поправити волосся й зазирнути у дзеркало, чи нормальний вигляд має макіяж після цілого дня роботи.

— Перший день вдалий, — знизую плечима. — А ви… родич? — знову ляпаю не подумавши. Моя надмірна цікавість завжди вилазить боком.

— Ми навчались разом з Ларисою і її чоловіком й відтоді спілкуємось.

— Вибачте. Це не моя справа, — кажу тихо.

— Тобі не здається, що ти надто часто вибачаєшся? — питає й знов змушує губитись у пошуках відповіді.

— Інко, ти готова? — залітає до кабінету Соля, а я аж підстрибую на стільці з переляку. — Ой, пробачте, будь ласка, — перелякано дивиться на Дмитра. — Я думала, ти вже звільнилась, — закінчення речення звучить вже за дверима. Як вітер, залетіла й вилетіла.

— Це моя подруга, — не знаю навіщо пояснюю йому.

— Повечеряємо? — питає він, але це більше схоже на ствердження.

— Емм… У мене були плани. Я… Подрузі обіцяла допомогти, — відповідаю, затинаючись. — З переїздом, — додаю й підіймаю на нього погляд. Він не стримується й усміхається, а я знову зависаю, бо усмішка у Дмитра відпадна.

— Цій, що заходила?

— Ні, іншій, — кажу схвильовано. Хтозна, що у нього в голові. Може, ще захоче запитати у Солі, а вона й слова про нього не чула і про мій сором теж.

— А, зрозуміло, — говорить спокійно. Ну, добре, мені час, — дивиться на годинника. — Побачимось, — підморгує і це абсолютно не в’яжеться з його образом серйозного й суворого чоловіка. Знервовано облизую губи, а він переводить на них погляд. Ох, мені б зараз під крижаний душ…

— А як же манікюр? — ляпаю перше, що ловлю з хаосу думок у голові.

— Іншим разом, — підводиться й мовчки виходить.

— Фух! — промовляю сама до себе й проводжу долонями по обличчю. Підводжусь й зачиняю двері, притуляюсь до них спиною й намагаюсь вгамувати серцебиття. Дивний чоловік… Хоча, це я дивна, бо так на нього реагую, наче ніколи не бачила чоловіків. Він гадає, що я боюсь. В цьому є правда, бо я й справді боюсь щось ляпнути не те. Чую, як Ліза повідомляє, що ми зачиняємось і розумію, що нікого стороннього у залі немає. Переодягаюсь, беру сумку й виходжу до дівчат.

— Інно, твоя сьогоднішня зарплата, — каже Ліза й кладе на стійку гроші. Підходжу, беру їх в руки й очі округлюються від здивування.

— Ааа, ти щось сплутала, мабуть.

— Ні, все правильно. Я двічі рахувала, — дістає журнал й показує мої сьогоднішні записи.

Продивляюсь список, згадуючи усіх сьогоднішніх клієнток. Останнім записаний чоловічий манікюр. Ясно. Дмитро залишив за нього гроші, але все одно багато.

— Так, наче правильно, — мугикаю, здивована його вчинком. — Але все одно…

— Скажи, круто, коли залишають такі чайові, — усміхається дівчина.

— Емм… Так. Мабуть, — зітхаю й не знаю як реагувати.

— Готова? — виходить Соля з кімнати для персоналу. — Ото я вломилась. Та ще й до кого, — забирає свою зарплатню й ховає в сумку. Я наслідую її приклад, бо вирячаюсь на гроші, наче ніколи їх не бачила. Ще подумають, що я трохи того… Не при собі.

— Так, ходімо, — дістаю гаманець й ховаю туди зарплатню й недопустимо великі чайові.

— Ну, як перший робочий день? — питає Соля, коли виходимо з салону. — Ох і духота. Якийсь неправильний кінець весни.

— Нормально, — знизую плечима.

— А чому бліда така, наче все життя сонця не бачила?

— У мене інше відчуття. Наче я палаю вся, а щоки, наче два стиглі помідори.

— Ну не знаю, як вся, але обличчя бліде, — бере мене під руку, а я знов зітхаю. — Що не так? Знову «коханий» щось натворив? — намагається зазирнути мені у вічі.

— Тобі лишають чайові? — не можу мовчати, бо це питання дуже хвилює. Більше немає з ким поговорити, тільки Соля може мене нормально вислухати й зрозуміти.

— Ага. Це не сумнівний салон у Римми. Не всі багаті такі щедрі, але більшість лишає. А що? Не хвилюйся, ти тільки перший день. Ось як повалять клієнтки…