Глава 12 "Шляху назад немає"

Інна

— Куди їхати? — питає, розвертаючись до мене.

— Додому, — відповідаю тихо, намагаючись вгамувати своє серцебиття. Це якесь знущання. Він звичайний чоловік і немає жодної причини так нервувати.

— А як же допомогти подрузі? — нахиляється ближче, а я затамовую подих.

— Е… — щось я забрехалась далі нікуди. — Все скасувалось, у неї з’явились інші плани, — вигадую нову казку, але на Дмитра не дивлюсь. Та коли він… Обіймає? Ох, Інно, ти точно з глузду з’їхала. Він всього лише пристібає мене ременем безпеки, але й цього вистачає, щоб щоки знову палали. У мене якась нездорова реакція на нього.

— Вже можна дихати, — говорить, відсторонившись. Нічого не відповідаю, бо не зможу й слова вимовити. Бажання стати під крижаний душ, знову повернулося.

Дмитро, нарешті, рушає з місця, не питаючи адреси. Я теж мовчу, бо здогадуюсь, що він її знає. Дізнатись адресу абсолютно не складно, бо це квартира Артема. Дурна ситуація. Мене підвозить власник компанії, в якій працює мій, начебто, чоловік. А найстрашніше те, що я не можу стримати хвилювання в його присутності, гублюся й втрачаю здатність говорити… Це погано. Дуже-дуже погано. Я навіть собі боюсь зізнатись, що він подобається мені. Але поведінка видає і навіть Дмитро це помітив. Мені просто потрібно тікати від нього і не перетинатись. Не знаю які у нього наміри, але бути іграшкою багатого тирана — не моя мрія. Мені й Артема вистачає з головою. Я абсолютно не розумію його бажання вечеряти зі мною, підвозити чи просто говорити. Про що? Ми з різних планет. Та що там говорити? Ми з різних Всесвітів!

— Вигадуєш, як втекти? — вириває з хаосу думок голос Дмитра.

— Ні. Просто… — хочеться вхопитися за голову й застогнати. Голосно… Ну, не знаю я, що йому сказати. Перед очима досі заголовок статті. — Втомилась трохи. На новому місці…

— Гугл вже познайомив тебе з моїм активним життям, — не питає, а стверджує. Я можу тільки кивнути, бо цей чоловік бачить мене наскрізь.

— Хочете сказати, що всі ті статті — брехня? — звертаю на нього погляд, але жоден м’яз не видає його емоцій. Він здається скелею без емоцій і почуттів.

— Нічого не хочу сказати. Я не копаюсь у минулому і ніколи не виправдовуюсь, — відрізає холодно.

— Не сумніваюсь, — шепочу одними губами, відкидаючись на спинку сидіння. Звертаю погляд у вікно й хочу швидше опинитись вдома. У нас немає спільних тем, щоб вести бесіду.

— Голодна? — порушує тишу.

— Ні, — відповідаю надто голосно, а чоловік хмикає. — Мені потрібно додому, — кажу вже спокійніше.

— Без проблем, — відповідає холодно і більше ми не розмовляємо. До самого будинку відчуваю напругу і бажання щось сказати, але що, поняття не маю. Про що можуть розмовляти абсолютно чужі люди?

— Дякую, — кажу тихо, коли автівка зупиняється у дворі багатоповерхівки. Відстібаю ремінь й відчиняю дверцята.

— У тебе лишилась моя візитівка? — питає, спостерігаючи за моїми діями.

— Так, — розстібаю сумку, бо переклала її сюди з клатча. Відповіді навіщо я це зробила, не маю.

— Зателефонуй мені завтра, після роботи, — говорить, дивлячись у вічі.

— Навіщо? — дивуюсь.

— Я чекатиму, — тільки й говорить. — До завтра,— натякає, що мені час виходити.

З цілковитою кашею у голові, виходжу й прямую до під’їзду. Підіймаюсь до квартири й одразу проходжу на кухню. Вперше дозволяю собі таку поведінку. Наливаю у склянку трохи Артемового рому й випиваю одним махом. Горло обпікає алкоголь, а у думках один Дмитро. Найзагадковіша людина, яку я коли-небудь зустрічала. І найпривабливіший чоловік. Від нього так і віє силою, впевненістю, владою і сексуальністю. Немає сенсу приховувати, він приваблює мене. Наливаю ще граминку і знову випиваю. Як алкоголік. Хмикаю, розвеселившись і йду у душ. Таких пригод у моєму житті ще точно не було.

Весь вечір проходить в роздумах. Артем не з’являється й сьогодні. Жодного дзвінка чи навіть повідомлення. І я розумію, що не сумую. Немає бажання поговорити, обійняти, поцілувати… Є інше бажання і відігнати його не виходить. Вмикаю ноутбук і вводжу у пошук прізвище Дмитра. Читаю все, що знаходжу. І як я могла пропустити такі голосні новини? Інформації про розлучення дуже багато. Це справді був скандал. А ще багато фотографій колишньої дружини. Вона красуня. Колишня модель, потім пробувала себе у музиці, далі була туристична агенція і я здогадуюсь за чиї гроші. Знаходжу навіть свіже інтерв’ю, де вона згадує, яким деспотом був її колишній чоловік. На фото гарна брюнетка у вишуканій червоній сукні з глибоким декольте. Дивиться в камеру зверхньо і точно знає собі ціну.

Дочитуючи, я остаточно заплутуюсь і вже не вважаю Дмитра таким монстром, яким вважала після прочитання статті у барі. Щось в погляді цієї жінки мене відлякує. Не така вона мила, якою хоче здаватись. Наостанок відкриваю фото Дмитра й дозволяю його роздивитись, якщо вже біля нього я й очі не можу підняти. Нічого не змінилось навіть після купи негативної інформації, він подобається мені. От вмію, я вляпатись у якусь пригоду. З самої юності обирала не ті об’єкти для своїх вподобань. І закохувалась теж не в тих. Але, звісно, у цій ситуації далі не зайде. Моя симпатія так і лишиться при мені, і Дмитро ніколи не дізнається про неї. Навіть якщо бачить мою реакцію.

Так і засинаю перед ввімкненим ноутбуком, а ранок все розставляє на свої місця. Я чітко розумію, що Дмитру просто було сумно і він вирішив так розважитись й посміятись з дивної й не дуже впевненої у собі жінки. Не думаю, що це спілкування продовжиться і маю скоріше викинути з голови згадку про той злощасний поцілунок. Збираюсь на роботу з легким серцем і починаю день позитивно. Встигаю випити каву з дівчатками перукарями й поспішаю на своє робоче місце. День сьогодні дуже насичений, бо майже весь розписаний. Кайфую від своєї роботи й отримую масу задоволення. Лариса Вікторівна зазирає до мене перед обідом, щоб попрощатись. Виявляється, вона не сидить цілими днями в салоні. А я навіть не маю часу з нею поговорити, бо саме роблю манікюр. Я дуже цього хотіла, але зовсім не очікувала, що так багато клієнток підуть за мною. Натішитись не можу нашою чудовою командою. Ми даруємо одна одній позитив.