Глава 19 "Дізнатись краще"

Інна

Виходимо на вулицю й сідаємо в автомобіль. Пристібаюсь й відчуваю знервованість. Халепа на халепі, все не так, як у людей. Втекла від хлопця-садиста й нарешті видихнула, але рано раділа. У квартиру потрапити не можу. Вирішила спробувати довіритись чоловіку до якого тягне, але все так швидко відбувається, що я просто не готова до таких поворотів. Я не хочу повтору ситуації. Десь глибоко в душі я боюсь, що ті статті виявляться правдивими. Так, він не схожий на садиста, але страх так просто не викинути. Не хочеться розчаровуватись у ньому, бо він мені дуже подобається. Дуже.

— Таке відчуття, наче ти зараз знепритомнієш, — порушує напружену тишу чоловік й заводить двигун.

— Ні, просто… — затинаюсь, бо не знаю як правильно висловити свої думки.

— Інно, — неочікувано бере мою руку у свою й переплітає наші пальці. — Ти просто переночуєш у моєму будинку. Все! Не зі мною разом і не у моїй кімнаті. Зранку я відвезу тебе куди скажеш й допоможу з заміною замка.

— Будинку? Я думала, що ти живеш у квартирі, — сама не знаю, чому нафантазувала для нього квартиру.

— Ні, я живу у будинку. Придбав два роки тому, зробив ремонт й підлаштував все під себе.

— Сам зробив? — питаю, уявивши його чомусь в робочому комбінезоні.

— Так, — протягує, усміхаючись. — Мені залишилось ще самостійно робити ремонти й можна взагалі не спати.

— Кожного разу я дивуюсь, як швидко змінюється твій настрій. А жарти взагалі вводять в ступор, — зізнаюсь чесно.

— Таким я подобаюсь тобі більше? — питає прямо й кидає на мене погляд.

— А прямота вбиває, — буркаю, а він усміхається. — Не те щоб більше… Просто не здаєшся…

— Тираном? — питає різко.

— Ні, — поспішаю запевнити. — Коли жартуєш чи усміхаєшся, не здаєшся розгніваним.

— Хм, розгніваним? То ти справді боїшся мене?

— Не боюсь, — відповідаю без роздумів. — Інакше не їхала б зараз до тебе ночувати, а тікала щодуху.

— Я вже говорив, і повторюю востаннє, що не збираюсь примушувати тебе до чогось, — говорить серйозно. — Згоден, інколи я буваю різким. Не люблю ходити довкола і завжди говорю прямо. Мене цікавлять чесні відповіді, навіть якщо вони мене не задовольнять. Але я спробую, — каже впевнено, підносить до губ мою руку й цілує зап’ястя. Аж ніяк не очікувала від Дмитра такого ніжного жесту й знову розгублено усміхаюсь.

— Що спробуєш? — цікавлюсь, бо нічого не вимагала, а тільки висловила свою думку.

— Бути ніжнішим й не лякати тебе наполегливістю.

Дивно чути від Дмитра слова про ніжність, коли на обличчі завжди серйозний і навіть суворий вираз. Він здається непробивною скелею, яку нічим не зламати. Але чомусь саме зараз мені здається, що в душі він інший. Його вчинки й турбота говорять про чуйність й доброту, які надійно заховані від чужих очей. Я навіть щаслива, що відбулася ця розмова, бо тепер мені спокійніше. Просто подивилась на чоловіка з іншого боку. Він не скривдить мене. А мені не завадило б повчитись бути такою ж непробивною, щоб не дозволяти людям користуватись моєю наївністю.

Їдемо недовго, хвилин через сорок автомобіль звертає на вулицю з гарними приватними будинками. Потім звертаємо ще раз і авто зупиняється біля високого паркану. Дмитро сигналить один раз і ворота відчиняються. Заїжджає на територію й глушить двигун. Перед моїми очима виникає гарний будинок. Ні не так. Величезний, сучасний і дуже красивий будинок, освічений ліхтарями. Тепер розумію слова чоловіка, що місця у нього достатньо. Та тут можна розмістити купу народу і всім буде більше ніж комфортно.

Діма виходить і, як завжди, допомагає мені. Усміхаюсь й подаю йому руку. Якийсь чоловік з’являється з невеличкого будиночка й одразу зникає. Гадаю, що це охоронець. Чоловік відпускає мою руку й запрошує йти за ним. Саду в нього немає. Принаймні те, що я бачу обабіч вимощених доріжок — просто акуратні зелені галявини. Але навіть без саду будинок виглядає виграшно. Чоловік відкриває двері й запрошує мене увійти. Заходить за мною й вмикає світло в холі.

— Ласкаво прошу до свого помешкання.

— Це цілий палац, — не втримуюсь, бо будинок й справді великий. Все гарно і сучасно. Нічого зайвого й без витребеньок. Та смак відчувається у всьому. Знімаю туфлі й з насолодою стаю на прохолодну підлогу. Відчувається, що працює кондиціонер, бо в будинку досить свіжо. В холі стоїть невеликий диван, велика шафа-купе на всю стіну й квіти у високих горщиках. На другий поверх ведуть дерев’яні сходи. Стиль дуже схожий на американський. Наче потрапила у будинок з фільму, тільки без різноманітних дрібничок й сувенірів на поличках.

— Почувай себе, як вдома, — проходить далі, а я заходжу за ним. Вмикає світло на кухні, яка розташована справа. — Вип’єш щось?

— Ем, мені на сьогодні досить алкоголю.

— Чай? Я вмію, — усміхається й здається зараз таким милим.

— Так, дякую.

— А я вип’ю трохи, якщо ти не проти, тільки прийму душ й переодягнусь.

— Звісно.

— Ходімо, я покажу тобі кімнату, — проходить повз й неочікувано бере мене за руку. — Тут вітальня, — вказує на двері справа від сходів. — Далі мій кабінет і ванна кімната. Ще одна є нагорі, — проводить мені міні екскурсію й веде на другий поверх. — Це моя спальня, — вказує на перші двері. — Вкінці ванна кімната. Ці дві кімнати порожні, — відкриває двері однієї й вмикає світло. — Як бачиш, жодних засобів для катування у будинку немає. Можеш обрати ту, яка більше подобається.

— Нехай буде ця, — кажу тихо, розгублена такою увагою до себе.

— Тому що вона не поруч з моєю?

— Ні, — відповідаю, а він усміхається.

— Як скажеш. У шафі є все необхідне. Домробітниця гарно виконує свою роботу. А от з одягом для сну буде складніше. Можу запропонувати свою футболку, або халат.

— Добре, дякую. Соромно створювати тобі незручності. Ти збирався сьогодні працювати?

— Ні, не збирався. Сьогодні я повністю твій, — знов бентежить мене, але руку відпускає. — Ванна кімната у твоєму розпорядженні, я прийму душ на першому поверсі. А потім чекаю тебе на чай, — розвертається й виходить.