Глава 21 "Солодкий ранок"

Інна

Приймаю ванну й не припиняю усміхатись. Це якесь шаленство! Наче сон, прекрасний й неймовірно пристрасний. Дмитро… Він такий… Неперевершений! Розбурхує в мені такі емоції, про які я навіть не здогадувалась. А ще сміливість, рішучість й безмежну ніжність. Від його погляду, дотиків, поцілунків я палаю, а від турботи тану, як сніжинка на долоні. Невже бувають такі чоловіки? Чи могла я при першій зустрічі подумати, що він такий? Ні! Навіть у думках не було, що цей чоловік може бути таким ніжним.

Якась я ненормальна. Люди ніжаться у піні на ніч, а я зранку. Тіло досі палає від дотиків Дмитра, губи печуть й вимагають продовження. Виходжу й витираюсь великим, м’яким рушником. З одягу тільки футболка Дмитра, тому одягаю її. Розплітаю косу, яка зовсім розтріпалась й з дзеркала на мене дивиться щаслива дівчина з кучерями. Усміхаюсь собі й виходжу з ванної кімнати. Проходжу повз кімнату у якій мала б ночувати й чую, що дзвонить телефон. Заходжу й швидко дістаю його з сумки. На екрані фото Артема. Гарний настрій одразу зникає. Мені навіть згадка про нього приносить пригнічений стан. Відхиляю виклик й вимикаю звуки. Мабуть, повернувся додому й не очікував, що мене не буде. Який же він самовпевнений, аж зло бере.

Виходжу з кімнати й прямую до спальні Дмитра. Не хочу думати про погане й той момент, коли віддаватиму Артему ключі. Не хочу з ним говорити, бачитись і навіть згадувати три роки пригнічення й хворого кохання. Перед дверима стою декілька секунд й відчиняю. Надворі вже майже світло, але у кімнаті зашторене вікно, тому не видно чи спить чоловік. Він лежить на ліжку і я, щоб не розбудити, обережно лягаю поряд. Перевертаюсь на бік й заплющую очі. Відчуваю розгубленість, бо не знаю як себе поводити. Чи можна вважати, що ми тепер разом? Що ми пара? Стільки питань у голові, що вона зараз вибухне. Чоловік обіймає мене ззаду й лягає ближче. Долоня подорожує від талії до стегна й підіймає футболку.

— Я думала, ти спиш, — кажу з усмішкою.

— А з тобою можливо просто спати? — підіймається на ліктеві й розвертає мене до себе. — Серйозно? — викликає сміх своїми словами й теж відповідає усмішкою. — Знову ця футболка, — бурчить, погладжуючи стегно.

— Білизна лишилась в кабінеті, — прикушую нижню губу.

— А вона нам й не потрібна, — нахиляється, щоб поцілувати.

Ніжно торкається моїх губ своїми, обережно, наче боїться злякати. Мурахи починають гасати тілом. Одного дотику достатньо, щоб тіло відгукнулось на його пестощі. Підіймаю руку й проводжу долонею по оголеному торсу, ковдра падає, а я помічаю, що чоловік повністю оголений. Він задоволено хмикає, нависає наді мною, кладе руку на потилицю й поглиблює поцілунок. Зриває з мене ковдру, обіймає й лягає на спину, а я опиняюсь зверху. Відсторонитись не дає, бере в долоні моє обличчя й знов цілує. Пристрасно, позбавляючи здатності думати. Є тільки одне бажання — бути ще ближче, цілувати ще відвертіше.

— Знімемо з тебе це? — гаряче шепоче й тягне футболку вгору. Сідаю й дозволяю чоловіку зняти її з себе.

— Зайченя, ти дуже гарна, — говорить, дивлячись на мене. Проводить по животу вгору, стискає груди зриваючи з моїх губ стогін бажання.

— Мені подобається, коли ти мене так називаєш, — шепочу ледь чутно.

Облизую пересохлі губи й нахиляюсь, щоб поцілувати його. Він підіймається мені назустріч, проводить долонями по спині й відповідає на поцілунок. Потім стискає сідниці й різко перевертає мене на спину. Все тіло наче током пронизує, коли він повільно нахиляється до мене. Коротко цілує в губи, спускається до шиї, плечей, цілує груди, живіт… Кожен міліметр, як він й казав. Тіло тремтить, губи палають. Цей чоловік зводить мене з розуму. Розчиняюсь в палких поцілунках, тану від кожного дотику. Це не спонтанний зв’язок, про який можна забути на ранок. Між нами щось більше. Це відчувається у рухах, поцілунках, словах… У погляді, який зазирає в самісіньку душу. Його впевнені рухи підносять до небес, гарячі губи кружляють голову, а долоні обпікають. Ми, як продовження, одне одного. Як дві половинки, що нарешті зустрілись. Не знаю як пояснити ці відчуття, бо ніколи не відчувала такого.

Ми довго лежимо обійнявшись, Діма легенько погладжує моє плече, а я ніжно проводжу пальчиками по його грудях. Мовчимо… Слова не потрібні, нам добре просто в обіймах одне одного. Сонце підіймається над містом, осяюючи яскравими променями новий день, а я солодко засинаю на плечі чоловіка, який так швидко пробрався у моє серце й надійно засів у думках.

Розплющую очі від голосного дзвінка телефону Дмитра. Спочатку не можу зрозуміти звідки звук, а потім бачу гаджет на тумбочці біля ліжка. Сідаю й знаходжу під собою футболку, одягаю її й підводжусь. Голова гуде, бо я не звикла спати вдень. Дмитра у спальні немає. Уявляю який пом’ятий маю вигляд, тому одразу йду в душ. Чую, що на кухні щось цокотить, але спершу поспішаю привести себе до ладу. Швидко приймаю душ, розчісую волосся, одягаю свою вчорашню сукню й виходжу. Лишився останній найінтимніший предмет білизни, який лишився у кабінеті. Спускаюсь і заходжу туди. Знаходжу їх і швидко одягаю. Дожилась! Як шпигунка, шукаю свої труси у чужому будинку. Стає смішно, але я стримуюсь. Виходжу й прямую на кухню. Дмитро в одних шортах робить бутерброди з шинкою. Зависаю на його злагоджених діях і усміхаюсь, коли він розвертається до мене.

— Доброго ранку, — говорю трохи ніяково.

— Доброго, зайченя. Тільки вже давно день.

— Я страшенна соня, сто років так довго не спала, — стає соромно.

— Не вигадуй, в тебе була дуже активна ніч, — усміхається, а я червонію. — Організму потрібно було відпочити. Я сам прокинувся пів години тому. Поряд з тобою солодко спиться. Поснідаємо? — питає й ставить на стіл дві чашки кави.

— Мені потрібно їхати, бо…

— Про заміну замка я домовився. Не думаю, що варто питати у хазяйки квартири дозвіл. Вона взагалі не повинна була здавати її у такому стані. Хлопці з магазину приїдуть й замінять.