Розділ 3. Чорна кішка

Мама завжди сварилася, коли Юрко приносив додому чергову жертву дворових розбірок. І було неважливо, хто то саме – кіт, собака чи взагалі півень, за маминою думкою живності в їх домі вже було більше, ніж достатньо. Так і цього разу, коли хлопець, притискаючи малу, але вже надто самовпевнену, кішку до грудей, зайшов до двору, мама подивилася на нього тим самим поглядом, який не обіцяв нічого хорошого.

Юрко винувато подивився мамі в очі і, не проронивши ані слова, налив кицьці молока в блюдечко. Тоді, все так само мовчки, човгаючи босими ногами по підлозі, пройшов до кутка під образами, втупився лицем в кут і пробурмотів:

– Я тут постою, а ти кицьку не ображай, – він схлипнув. – Вона не винна в тому, що ти тварин не любиш.

Очікування малого, на його превеликий подив, не справдилися. Він думав, що мама схопить малий чорний клубочок і вишвирне за двері, як це відбувалося щоразу. А ще – обов’язково накричить на Юрка і ще раз розкаже, як сильно вона не любить котів і як не хоче бачити хоча б одного в хаті. Але мама не кричала і не викидала нікого у двір.

Юрко шморгав носом і чекав. Він длубався в стіні, здираючи свіжу побілку і знав, що за це він теж може відхопити – як не мамину сварку, так потиличника. Чомусь ця дивна тиша лякала малого. Чутно було, як хлюпає молоко в блюдці, коли кицька його п’є. Як відраховує секунди годинник. Як дзижчить муха, яка ненароком втрапила в кватирку і не може знайти спосіб вилетіти на вулицю. Чутно було все – навіть те, як сильно б’ється його серце в очікуванні покарання.

Юрко згадав, як сварилися батько і мама за Біма. Собаку притягнув додому Юрко і слізно просив, щоб його лишили. Мама щось казала про те, що собака їм не потрібен, а тато – що це буде хороша можливість навчити Юрка піклуватися про когось і бути самостійним. Юрко ж тоді сидів на сходах в будинок і чухав Біма за вухом. Скрипнули двері, зігнавши з плечей хлопця важкість вечора. В дверях стояла мама, в очах якої все ще була злість на малого неслуха. Вона присіла коло хлопця, обійняла його і, після секундної паузи, мовила:

– Бім залишається з нами.

Юрко посміхнувся. Собака прожив з ними хороші п’ять років, аж поки не потрапив під колеса мотоциклісту. Той гнався вулицею під осудливі крики бабусь і перелякані погляди дітлахів. Бім кинувся сварити гавкотом порушника, але не встиг відскочити в сторону і вже за секунду скавучав, не маючи змоги піднятися на лапи. Юркові тоді дуже хотілося наздогнати мотоцикліста, щоб хоча б подивитися в очі тому, хто вбив його собаку. Але він не зміг.

І от, через рік після смерті батька і майже два після втрати Біма, Юрко стояв в кутку і чекав, що вчинить мама. Тиша в’язкою гадюкою пробиралася до кожної клітинки тіла, заповзала під шкіру і шипіла у вуха. Хоча лякала більше не тиша, а невідомість. Юрко став подумки рахувати секунди. А вони стали розтягуватися, мов жуйка, яка втрапила на підошву нових кросівок, але не хотіла відставати від асфальту. Перша, друга, третя, сто п’ята… Тишу порушила мама.

– Відійди від кутка, зайчику, – вона сіла на табурет. – Я не серджуся і не хочу нікого викидати. Відійди, будь ласка.

– Чесно? – малий витер носа рукавом і повернувся до мами.

– Чесно, – мама посміхнулася і витягла ще одного табурета з-під столу. – Сідай, будемо обідати.

Чорна кішка ліниво вигнула спину, потупцяла передніми лапками по підлозі і скрутилася клубочком біля блюдця. Юрко, не тямлячи себе від радості, за обидві щоки уплітав картоплю з помідорами, а мама дивилася на нього і з болем в серці впізнавала в кожній рисі синового обличчя його батька.

***