Розділ 8. Циганська голка

Смерть, здавалося, ходила за Юрком п’ятами. З’являлася зненацька, раптово. Забирала найрідніших, найближчих. Залишала за собою смуток і не щадила нікого. В голову закрадалися найдурніші думки. А, може, то їм пороблено? Може, хто наврочив?

Логічного пояснення тому, чому так багато людей йде з життя, не було. Смерть була чимось природним, тим, що відбувається безповоротно, але завжди змушує відчувати себе зрадженим і покинутим. Ні, плакати не хотілося. Натомість в душі утворювалася чергова пустота, яка наповнювалася темрявою і дуже довго заживала. Вона кровила, як тільки з’являлася згадка про втрачене. А коли переставало кровити, з неї сочилася сукровиця, яка ще довго нагадувала про біль і про те, наскільки легко знову роздлубати рану.

Смертей стало більше, коли до села приїхали цигани. Вони оселилися на окраїні, розбили табір і стали ходити селом в надії отримати гроші чи їжу. Їх сторонилися. Боялися. Проклинали. Цигани проклинали у відповідь. Їх нахабний спосіб життя звів село до паніки – тихої, дивної, але паніки. Люди стали боятися виходити на вулицю, ходити до ринку. Єдиним місцем, куди люди не боялися йти, була церква. Але й там були вони. Малі чорномазі циганчата бігали поміж прихожан, смикали за спідниці, просили їжу і гроші. Було страшно.

Люди стали помирати частіше, ніж до приїзду циган. Щотижня двері церкви відкривалися для служби за померлим. Кладовище жадібно поглинало все нові й нові дерев’яні коробки з людьми. Кожна хата в селі була в жалобі. Помирали старі, діти, молодь. Хвороби, нещасні випадки, аварії – все ставалося водночас і було неочікуваним. Юрко боявся, що скоро смерть постукає і до їх дому.

Та все було напрочуд тихо. Мама спокійно готувала їжу, коли приходила з роботи. Дядько Іван, якого Юрко вже привчився називати татом, весь час був веселим, усміхненим і не збирався вмирати. Серцевих нападів в нього теж більше не було. Все було добре.

На ранок суботи після церковної служби мама прийшла додому стомлена і розбита. Юрко занепокоєно метушився на кухні і готував їй м’ятний чай, який завжди допомагав їй прийти в себе. І їй покращало. До вечора мама вже відпочила і почувала себе добре. Але серце все ще билося сильніше від тривоги.

Юрко взявся за віника і пішов замітати на порозі біля хати. Його погляд зачепився за щось блискуче, заткнуте за одвірок. Хлопець підійшов ближче, пригнувся, щоб придивитися, що там. Велика циганська голка небезпечно блиснула в останніх промінцях сонця. Юрко знав від мами, що голими руками чіпати такі речі не можна, але не розумів чому. Він піднявся на ноги, пройшов до кухні і тихо повідомив мамі про знахідку. Вона взялася за серце і запричитала. З тихого бурмотіння Юрко вихопив лише щось про те, що ці цигани взагалі переходять всі бар’єри і мамі не зрозуміло, чому вони так зненавиділи їхнє село.

Юрко отримав чорну ганчірку і вказівку обережно дістати голку з одвірка, а потім кинути в піч. Руки трусилися від нерозуміння того, що відбувається. Мама завжди скептично відносилася до всіляких порч, підкладів і взагалі до циган. А тут – раптом скепсис зник. Юркові ж в таку містику вірити не хотілося.

Вони сиділи з мамою за столом, пили чай із свіжим пирогом і не згадували про страшну знахідку, коли дядько Іван зайшов до хати. Його зовнішній вигляд не обіцяв нічого хорошого. Надто бліде обличчя, на лобі зібрався піт, очі стомлено боролися з бажанням заснути. Мама схопилася за серце, кинулася до чоловіка, а Юрко злякано дивився за тим, що відбувається. Дорослі пішли до спальні, а через деякий час мама вийшла до кухні і стомлено сіла на лаву.

– Все добре? – Юрко тихо підсунувся до мами.

– Все буде добре, – мама сперлася на плече сина. – З татом все буде добре.

Але Юрко відчував, що добре нічого не буде.

***