Ніч з незнайомцем

7

Поки я спопеляла поглядом Савицького, пацюк зник, разом із моїм шоколадним круасаном. Але я все рівно ткнула пальцем в бік стільця.

— Там був щур, — пробурчала.

Голос зрадницьки затремтів, за що ледь сама собі не надавала тумаків.

Зараз скаже, що я безпорадне дівчисько.

Але він не сказав. Лиш зітхнув, увімкнув на телефоні ліхтарик і обслідував кухню.

— Шпари тут такі, що цілий єнот пролізе, — зрештою оголосив. — Нічого, зранку подзвоню, хай полагодять. Злізай уже, хвостатий давно втік.

— Мені тут комфортно, — похитала головою.

— А біля каміна буде ще краще.

Він підійшов та, не звертаючи уваги на мої слабкі заперечення, потягнув за щиколотки до себе, і я майже врізалася в нього носом. Але встигла виставити долоні, і ті опинилися в чоловіка на пресі. Поза не з найпристойніших. А він ще й схрестив мої ступні у себе за спиною.

— Тільки спроб… — почала я, та він уже підхопив мене під сідниці, підкидаючи догори.

І я вхопилася за міцні плечі, опинившись за кілька сантиметрів від його обличчя. Облизавши пересохлі губи, підняла очі та зустріла напружений, важкий погляд. На одну коротку мить мені навіть здалося, що Мстислав зараз мене поцілує, так жадібно він слідкував за губами. Але тоді глянув у вічі та глузливо всміхнувся.

— Тримайся, вершнице.

І поніс до вітальні так легко, ніби я нічого й не важила. Мені від такої наглості аж мову відняло. Його великі долоні лежали на моїх стегнах, ніби там їм і місце, були такими гарячими, що я ніби занурилась у паруючу ванну. Та я ніби вся була окутана цим теплом, від рук, що так і трималися за широкі плечі, до живота, де було гаряче навіть крізь сорочку чоловіка та мій спортивний костюм.

— У вас що, гарячка? — вирвалось у мене, і я прикусила язик, зрозумівши, що вимовила це вголос.

Савицький аж завмер серед вітальні, здивовано глянувши на мене.

— Знову на «ви»? — закотив очі.

А я підняла руку та торкнулася пальцями до його лоба. Гм, та ні, нормальний.

— Що ти робиш? — спитав насмішкувато, слідкуючи за тим, як я задумливо  обмацую його обличчя.

— Це ти що робиш?! — схопила його за щоку пальцями. — Постав уже мене на землю, неандерталець!

Чоловік засміявся, підкинув мене вгору, так, щоб моя рука повернулася на плече, та згрузив мене на диван.

— Сиди тут, ненормальна, — наказав. — А я приготую нам пізню вечерю.

І як ні в чому не бувало, потупав назад, на кухню. Дикун якийсь, чесне слово! А я навіть свої нотатки забрати не встигла!

Оглянувши підлогу в пошуках навали пацюків, навіть нікого не побачивши, злізти не посміла. Обійняла коліна руками та зітхнула. Поганюча вийшла поїздочка. До біса такий відпуск. Як не сусідство незаплановане, то антисанітарія з гризунами. Написала два романи, не висовуючи носа з квартири, то й третій зможу! Як тільки зійде сонце, збираю речі.

— Знаєш, а в тебе непогано виходить, — почула я та повернула голову. — Тільки оце «нагадував якогось анархіста» — вираз так собі. Хіба я схожий на панка?

В руках безсовісний Савицький тримав мій блокнот.            




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше