Розділ 23

Краплини стікали по її обличчю, потрапляли на губи. Катерина не знала, що робити і як бути. Відчай охопив серце і душу своїми тисками та болюче віддавався в мізки – голова почала нестерпно боліти. Катя хотіла кричати від безвиході, опинитися на самій високій горі і просто голосно кричати.

Чому так?

Чому все так, як є і відбувається саме з нею?

Відчуття життєвої несправедливості, котра відібрала у неї Антона пів року назад, засіла в свідомості дівчини.

Чому він вирішив зустрітися з Дариною і навіть не спробував прийти до неї? Невже Антон розлюбив її? Всі ті дні, що вони були разом, Катерина пригадувала з посмішкою на устах та хвилюванням в серці. Тепер дізнавшись про його повернення, Катерина пригадала ті чарівні миті з болем на душі.

Він не прийшов до неї…

- Не прийшов, - прошепотіла вона і ці два слова прилипли до її губ.

Розчарування в першу чергу чомусь прийшло на рахунок Дарини, котра вирішила промовчати і не повідомила Каті, що бачила Антона. Чесно кажучи Катерина зараз перебувала в такому розпачі, що хотілося знайти це стерво і видряпати їй очі.

- Більше у мене немає подруги, - шморкнула носам Катя і витерла рукою сльози, котрі перемішувалися з дощовими краплинами на її лиці.

Звук шин чувся все ближче. Катерина йшла вулицею зовсім не звертаючи уваги на навколишнє середовище. Все, що зараз відбувалося в місті, було їй не цікаво. Тільки тиша і дощ, і рідкі перехожі, котрі траплялися на її шляху дещо виводили дівчину з рівноваги. Перехожі казили її, вона не хотіла щоб хтось бачив її в такому стані.

- Та проїжджай вже швидше! – З ненавистю, але тихо мовила вона не обертаючись до автомобіля позаду неї.

Але водій схоже нікуди не поспішав і спеціально їхав повільно, чим доводив Катерину до сказу.

Катя намагалася зрозуміти Тетяну, котра тримала інформацію про Антона в секреті, але Дарину вона не розуміла зовсім. Тільки-но вона подумала про Дарину, як її кулаки самі по собі міцно стиснулися.

Ненависть.

Лють.

Зрада двох найкращих подруг.

Все це разом розривало її серце на шматки. Тому зараз Катерина добре нагадувала вулкан котрий зі швидким плином часу був готовий вибухнути та викинути магму на поверхню, покриваючи собою все живе.

Автомобіль невідомого порівнявся з нею і тепер їхав поряд. Катерина нервово смикнулася, повернула голову в його напрямку і роздратовано поглянула на чорну машину.

«Якого біса?» - Промайнуло в її думках.

В чорному склі вона бачила відображення власного, тепер вже розгубленого обличчя. Вона не розуміла, що відбувається. Не розуміла, що потрібно водієві і не розуміла хто саме сидить за кермом цього чорного, як ніч автомобіля.

Чомусь стало не по собі. Страху не було, ні. Було тільки непевне відчуття, що вона повинна зупинитися і про всяк випадок відійти на декілька кроків назад. Що вона тут же і зробила: зупинилася, відійшла. Погляд Каті чітко прикутий до чорного скла, був похмурий. Вдарив гучний грім і Катя підстрибнула на місці від несподіванки, на мить відвела погляд, втративши авто з поля зору. Знову поглянула на машину, скло якої почало повільно опускатися вниз.

Катерина затамувала подих, приклавши руку до грудей і спостерігаючи за маніпуляціями водія.

Коли скло опустилося, вона помітила хлопця який сидів на сидінні водія. Він не дивився в її сторону, він дивився прямо перед собою на дорогу. На голові був капюшон, котрий приховував його обличчя. Катя примружила очі з недовірою дивилася на хлопця, її погляд впав на його руки, котрі міцно стискали кермо.

- Хто ти і що тобі потрібно? – З натиском запитала вона, через що, з її губ зірвалися краплинки дощу і полетіли в різні сторони.

- Привіт, - спокійно мовив він замість відповіді, навіть не дивлячись на неї.

Катерина завмерла, шоковано роззявила рота. Голос був до болю знайомий, такий рідний і любий серцю. Проковтнувши комок в’язкої слини, вона невпевнено, надламаним голосом запитала:

- Антон?

Хлопець повільно повернув голову в її сторону і однією рукою стягнув капюшон з голови. Погляд холодний, суворий вираз обличчя без тіні посмішки на губах. Його очі нічого не виражали.

- Не очікувано, так? – Тим же спокійним голосом запитав він.

Ні один мускул на його обличчі не смикнувся, коли він заговорив. Холодна сталь його чорних очей прорізала Катю наскрізь. Вона рвано видихнула повітря, почувся якийсь дивний булькаючий звук з її горла, ніби вона подавилася, а потім впала на коліна – ноги зовсім не тримали її.

- Може сядеш в машину? Чи тобі потрібне особливе запрошення? – Без емоцій мовив він, дивлячись на неї нічого не виражаючим поглядом. – Я не дуже хочу говорити з тобою доки ти сидиш на колінах в мокрій траві. – Сказавши це, він знову відвернувся.

Тремтіння пронеслось по всьому тілу, надривні ридання вирвались з грудей, почувши її плач Антон зморщив обличчя.

Ледь підвівшись на ноги, вона спіткнулась і не рівною ходою обійшла його машину спереду і відчинивши дверцята, сіла поряд на переднє сидіння.

В автомобілі була тиша, Катерина боялася її порушити, також вона боялася поглянути на нього, але все ж таки нерішуче повернула голову в його сторону.

Антон був таким же прекрасним, як і в ту останню мить коли вона його бачила. Гордовитий профіль його обличчя видавав в ньому велич короля.

Спогади самі увірвалися в її свідомість.

***

Різко відчинивши дверку його машини, Катя застрибнула на переднє сидіння і обхопивши його обличчя руками, припала до його губ. Поцілунок був солоним, вона плакала. Зараз вони прощаються і він поїде… Поїде і хто знає чи зустрінуться вони знову.

Звук поліцейських сирен чувся все ближче, а вона все ніяк не могла відірватись від його губ щоб відпустити його.

- Я не хочу щоб ти їхав. Не їдь, будь-ласка, - благаючи попросила вона.

- Катю…

- Я завжди кохатиму тебе, - видихнула вона і знову припала до нього короткому цілунку, відсторонилася і погладила великими пальцями його щоки.