Розділ 35

Антон незрозуміло моргнув, зараз перед його очима було тільки нерухоме тіло Авраменка, більше нерухоме. Погляд брюнета ніби в уповільненій кінозйомці впав на хлопця в капюшоні. Він бачив, як Дарина колотила свого «палача» кулаками в руди та плечі щось голосно викрикуючи. Реальність змішалась із вигадкою, але Антон розумів, що зараз він не спить і все відбувається насправді.

У Дарини заклало вуха від звуку пострілу, тому вона майже не чула власного голосу, але була готова власноруч задушити незнайомця за таку жахливу самодіяльність. «Палач» зовсім не реагував на її безперервні удари по ньому та напад істерики.

- Навіщо?! Ти психопат! Ти розумієш, що накоїв?! Тепер нам всім кінець! – Горлала вона не перестаючи.

Не звертаючи уваги на Дарину, він перевів руку з пістолетом на Антона.

- Ні! – Ще гучніше заволала вона і неймовірним зусиллям викрутившись із його хватки, вчепилася обома руками в пістолет.

Знову прогримів постріл, куля полетіла вгору нікого не зачепивши.

Швидко відреагувавши, Антон направив свого пістолета на хлопця і без тіні коливань вистрілив тому в голову. Дарині в обличчя полетіли бризки крові… І знову ліс оголосили її гучні крики жаху. «Палач» впав долілиць, він був нерушимий і мертвий.

- Дарино, Дарино поглянь на мене, - Антон підбіг до неї.

Дарина без сил впала на коліна і брюнет опустився поряд із нею.

- Поглянь на мене, - він обхопив її обличчя долонями і зазирнув в очі, - все добре, чуєш? Заспокойся. Він вбив поліцейського, а потім збирався вбити ще й мене. Дякую, ти врятувала мені життя, - Антон міцно обійняв її та заспокійливо погладив по спині.

Дівчина нервово схлипувала, піднявши очі на мертвого «палача», вона міцно вчепилася Антонові в плечі, теж обіймаючи його.

- Коли він направив на тебе пістолет, я не знаю… Я відреагувала моментально. Я б ні за що не простила себе аби допустила щоб куля влучила в тебе, - шепотіла вона.

- Все гаразд Дарино. Все вже позаду, - говорив він.

Дарина повільно відсторонилася від брюнета і розгубленим поглядом вгляділася в тіло Авраменка.

- А з цим, що будемо робити? Труп це тобі не іграшка, його не можна взяти і просто викинути у смітницю, - вона смикнула підборіддям в напрямку Володимира.

- Авраменка вбив не я, - брюнет також поглянув на мертвого поліцейського.

- Так, не ти. Але ти вбив його! – Тепер Дарина смикнула головою в сторону «палача».

- Знаю, - похмуро мовив він. – Я придумаю, що з цим можна вдіяти. Зараз я поверну тебе додому, а потім повернусь сюди і позбавлюся від трупів, - він рішуче потер долонями об джинси.

- Що? Антоне ти з глузду з’їхав? Ти хочеш просто так позбутися від тіла копа? – Не повірила власним вухам Дарина.

- А що ти мені порадиш? Якщо є пропозиції, я з радістю вислухаю тебе.

- Він же був поліцейським, його неодмінно будуть розшукувати. На вуха поставлять всіх, - занепокоєно мовила вона.

- Пропонуєш залишити його тіло тут, а позбавитись тільки від найманця? Не думаю, що це гарний варіант, адже ми з тобою також причетні до вбивства, ми свідки, котрі були поряд і нічого не зробили щоб врятувати йому життя. Мене точно кинуть за грати без всяких доказів, ти також можеш постраждати, як співучасниця. Дарино, ми нічого не можемо вдіяти, крім того щоб зробити так, як я задумав.

- Можливо, якщо ти передумаєш діяти по-своєму, то ще не пізно звернутися в поліцію. Але думаю ти правий. Нам кінець якщо ми підемо у відділок, тому що ми не зможемо пояснити вбивство "мисливця" за моєю головою, - зітхнула вона. – Як ми будемо діяти далі?

Антон невизначено повів плечем.

- Я доставлю тебе в місто, а сам візьму лопату і повернуся сюди.

- Я з тобою. Самого тебе не залишу. Ми разом опинилися в цій проклятій ситуації, тому разом і виплутуватися будемо. Господи, у мене ніби дежавю, тільки тоді зі мною була Катерина, а зараз ти, - тряхнула вона волоссям.

Антон посміхнувся.

- Ми в одній упряжі. А тепер ходімо, треба, як найшвидше дістатися до міста і повернутися знову сюди, доки ще не стемніло, - Антон рішуче встав на ноги і поглянув на Дарину, котра теж встала поряд із ним.

- Я готова йти, - згідно хитнула головою вона.

***

Тетяна, Катя та Дмитро сиділи в машині. Трійця вже давненько повернулася назад до міста, але з того самого моменту ніхто з них не промовив а ні слова. Говорити не хотілося взагалі. Деякий час назад телефон білявки подав сигнал вхідного повідомлення, але вона навіть не звернула на це ніякої уваги – настрій був не той.

- Куди вона могла подітися? – Приречено запитала Таня кудлаючи власне волосся рукою, зараз її зачіска швидше походила на ремезове гніздо, ніж на вишукану зачіску, котру вона завжди носила.

Катя сиділа мовчки підперши кулаком щоку та дивлячись кудись в одну точку в себе під ногами.

Голос подав Дмитро:

- А може ми спізнилися?

- Що ти маєш на увазі? – Стрепенулася Таня і обернулася до нього.

- Ну… Чи може бути таке, що Дарина просто поїхала додому? А ми шукаємо її по всьому місту і не можемо знайти, - потиснув плечами він.

Катя випрямилася на сидінні.

- Точно. Таню, а Дмитро правий. Може Дарина дійсно вже дома і ми з нею просто розминулися?

Пирхнувши від невдоволення, білявка негативно покрутила головою.

- Навряд, - скепсисом від Тетяни так і перло. – Щось тут не так. Не вірю, що ми могли ось так просто розминутися.

Тут вже не витримав Діма.

- А що ти пропонуєш? Ти думаєш Дарина була все ще там, тільки в образі невидимки, тому ми й не помітили її? Чи може Ярослав тримав її в багажнику своєї машини?

- Годі вже! – Вибухнула Катерина. – Давайте перевіримо її дім. Що нам коштує просто поїхати туди?

Закотивши очі під лоба, Тетяна зрушила автомобіль з місця і погнала в сторону Дарининої вулиці. І як виявилося, білявка була права – Дариною вдома і не пахло.

- Якщо вона не вдома, то де? Ми вже все об’їздили, зазирнули в кожний куточок, - безнадійно сплеснула руками руда.