Нічний поцілунок

Розділ 36

Дарині на обличчя потрапила краплина дощу, вона підняла обличчя вгору та поглянула на небо.

- Так, починається дощ, - констатував Антон.

- Почекай, - Дарина схопила його за лікоть зупиняючи. – Ми не можемо так просто піти звідси не приховавши тіла. А якщо хтось прийде сюди і знайде їх.

Антон на мить загальмував.

- Ти права, давай сховаємо їх он в ті кущі, там точно ніхто нишпорити не буде.

Декілька довгих хвилин пихтіння і Антон з Дариною оперативно виконали задумане. Витерши об себе руки, ніби копалася ними в багнюці, Дарина сильно поморщилася.

- У мене багате на історії життя, але майбутнім дітям розповісти чого немає, - стиснула вона губи.

- Якщо тобі нічого розповісти, то що тоді взагалі казати про мене, - посміхнувся він куточком губи. – До речі, ледь не забув. – Він дістав із кишені мобільний Дарини і протягнув їй. – Тримай, я підібрав його, коли він викинув телефон в кущі.

Очі Дарини стали круглими від подиву, вона страшенно зраділа.

- Дякую! Я вже подумки простилася зі своїм смартфоном, - вдячно мовила вона, забираючи телефон із його рук.

- Я вимкнув його на той випадок якщо хтось надумає до тебе подзвонити – мелодія відразу ж мене б видала з усіма тельбухами, - повідомив він.

- Без питань друже, - щаслива, що апарат повернувся до неї, Дарина безтурботно відмахнулася, ховаючи телефон до кишені. – Саме головне, що ти знайшов його, а все інше вже не важливо.

Дощ посилювався з кожною хвилиною. Дарина наїжачилася під холодними рясними краплями, обіймаючи себе руками. Погода не мала жалю, тому обоє промокли до нитки, не зважаючи на те, що над їхніми головами знаходилися густі крони дерев. Небо добряче затягло хмарами, чітко даючи зрозуміти, що дощ закінчиться не скоро. На взуття налипала багнюка, Дарина сердито спробувала витерти підошви об траву, але тільки сильніше розмазала бруд по білих літніх кедах. Поглянула на Антона – хлопець, як ні в чому не бувало спокійно йшов поміж деревами, здавалося, що бруд зовсім його не торкнувся.

- Ярослав найняв того хлопця щоб вбити мене, - йдучи рука об руку з брюнетом кисло мовила вона.

Антон хмикнув.

- Але в нього нічого не вийшло, тому… Чекай наступного, - якось дивно, але буденно відповів він.

Дарина кинула на нього швидкий погляд.

- «Наступного»? Що це значить?

- Він не перший і не останній, от що це значить, Дарино, - зітхнувши мовив він. – Ярослав дізнається про те, що його план провалився, отже спробує повторити спробу. Він не з тих людей, що швидко здаються, обов’язково доведе справу до кінця чого б йому це не коштувало.

- Зрозуміло, - поникло мовила Дарина. – Каміння з неба його не спинить.

- Молодець! Ти все добре розумієш, - засяяв білозубою посмішкою Антон і Дарина похмуро посміхнулася у відповідь.

Але наступна думка змусила її кислу посмішку зникнути.

- Не буду запитувати, як ти тут опинився, але я до чортиків щаслива тебе бачити! – Вона міцно обійняла Антона поперек талії, притиснувшись до нього головою.

- Я теж щасливий, що з тобою все добре.

- Чекай! – Дарина зупинилася та озирнулася довкола. – Ти впевнений, що знаєш куди йти? Я зовсім не орієнтуюся в цьому лісі. Куди ми прямуємо?

- Я залишив своє авто на окраїні лісу, надіюсь, що ми на вірному шляху, - із сумнівом проговорив брюнет.

- А якщо ні? Заблукати дуже легко, особливо коли не знаєш дороги. Тобі хоча б трохи знайома ця місцевість? – Дарина також почала сумніватися.

- Я добре знаю місто, але ліс… Ні.

- Прокляття, - тихо вилаялася вона. – Схоже ми дійсно заблукали.

- Я веду нас зворотньою дорогою, туди звідки ми прийшли, - Антон почав озиратися довкола, - але я щось зовсім не пригадую таких пейзажів. Здається я завів нас не туди, - підвів він товсту риску.

І дійсно, дерева тут росли трохи рідше, їм не було видно ні кінця, ні краю. Але Антон не панікуючи зберігав спокій, поставив руки на талію і глибоко вдихнув.

- Тобі лише здається, що ми йдемо тим же шляхом. Нічого Антоне, всяке іноді трапляється, але ми знайдемо вихід з цього лісу – він не безкінечний, - заспокійливо мовила вона.

- Ми йдемо у вірному напрямку, лише трохи зійшли вбік. Це не страшно. Ходімо! – Рішуче мовив і попрямував широким кроком вперед.

- Звідки тобі знати, якщо ти не знаєш дороги, - побігла вона слідом, наздоганяючи брюнета.

- Мій компас підказує мені, що ми на вірному шляху, лише трохи відхилилися від потрібного курсу.

- Я не бачу в твоїх руках компасу, - насупила брови Дарина, нарешті порівнявшись з ним.

- Ти й не побачиш. Це внутрішній компас під назвою «передчуття», - серйозно повідоми він.

- Добре, як скажеш, - швидко погодилась вона.

Як виявилося, внутрішній компас Антона не підвів їх. Неподалік показалися проблиски степу і Антон з Дариною переглянувшись, пришвидшили рух.

***

- Ти знущаєшся, - з розпачем в голосі протягла Катерина. – Це ж треба було додуматися?! Поїхали геть звідси!

- Нікуди ми не поїдемо, доки не поговоримо з ним, - самовдоволено облизала нижню губу Тетяна.

- З ким?! – З викликом запитала Катя схрестивши руки на грудях. – Ви йдіть, а я залишуся тут. Скоріше за все Стас з Ярославом вже повернулися додому. Не розумію, навіщо тобі з ними говорити?

- А ми не з ними говорити будемо! – Рішуче посміхнулась Таня.

- Сонечко, що ти задумала? – Діма подався вперед та поклав лікті на спинки передніх сидінь.

Катерина обернулася до нього і відповіла замість білявки:

- Привітай свою дівчину Дімо, Таня втратила останні залишки здорового глузду. Щоб вона не задумала, я залишаюся сидіти в машині! Краще Дарині зателефоную. Прокляття, чому я раніше до цього не додумалася?

Натиснувши кнопку виклику, Катя стала чекати, але оператор перевів її дзвінок на голосову пошту. Катерина насупила брови.

- В чому справа? – Запитала білявка.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше