Розділ 53

Брюнетка затамувавши подих спостерігала за тим, як Стас з кожним кроком впевнено підходив все ближче. Антон, котрий першим помітив зміну в обличчі Дарини, обернувся і заступив Бутенку дорогу, тим самим відгороджуючи Дарину від Стаса.

- Що тобі? – Брюнет кинув на Бутенка вимогливий погляд змішаний із невдоволенням.

Зовсім не розгубившись, Стас зупинився в декількох сантиметрах від Антона і демонстративно кинувши погляд на Катю, підморгнув їй.

- Як справи сонечко?

Катерина вмить зніяковіла, заправила пасмо волосся за вухо і опустивши погляд в землю, тихо відповіла:

- Дякую, все добре.

- Все…добре, - повторив відлунням її слова він і наступної секунди вперся поглядом Антону в очі. – Поговорити хочу. Бажано б з нею, - він смикнув підборіддям в сторону Дарини, котра ховалася за спиною у Каті.

- Нічого не вийде Стасе, - негативно крутнув головою брюнет і постав руки собі на талію, гордовито піднявши підборіддя вгору.

Стас усміхнено хмикнув.

- Що ж, в такому випадку, я чекаю вас всіх у мене вдома… Сьогодні, а бажано б просто зараз! І відмови не приймаються. Ви всі до єдиного прямуєте до мене, буде серйозна розмова.

Стало зрозуміло, що Стас не жартував, тому всі шестеро переглянулись між собою. Дмитро застережливо поглянув на Антона і негативно хитнув головою так, щоб ніхто цього не помітив крім брюнета. Помітивши, але зовсім не звернувши увагу на Діму, Антон дав згоду:

- Домовились, ми прийдемо.

Дмитро шоковано вирячив очі.

- Що ти робиш? – Прошепотів на вухо Антону.

- Припини, - засичав на нього брюнет і поглянув на Стаса.

Бутенко криво посміхався, схоже дана ситуація неймовірно тішила його, а можливо смішною для нього стала реакція Дмитра.

- Чарівно, - задоволено протягнув Стас і усмішка на його обличчі стала ширшою.

Ярослав стояв трохи осторонь і з серйозним виглядом обличчя, спостерігав за діями поліції.

- Якого чорта Антоне? - Дмитро поволік брюнета в сторону, міцно тримаючи за руку. – Навіщо ти дав згоду за нас всіх? Особисто я не збираюся пертися до Буденка додому! Робити мені більше нічого! Ти не маєш права приймати рішення за мене.

- Ти правий, але піти до Стаса все рівно прийдеться, хочеш ти цього чи ні, - ледь помітна посмішка промайнула на його устах і Антон одним різким рухом вивільнив свою руку. – Не хочеш - не йди, хочеш – йди, твоя справа, не моя. – Брюнет попрямував назад до інших.

***

Люди потроху розходилися і покидали ліс, лише самі зацікавлені в цій справі зіваки, ніяк не бажали покидати територію злочину, аби тільки дізнатися що ж там сталося.

Величко, перебуваючи в роздумах, дивився кудись на землю задумливо підперши рукою підборіддя.

- Щось знайшли? – Валентин тут, як тут, дав про себе знати.

- Схоже в той день був дощ…

- Звідки такий вийняток? – Насупив брови поліцейський.

Величко вказав пальцем на землю і Валентин не вагаючись присів поряд із ним.

- Бачиш ось це?

- Так. Схоже на сліди від взуття, - нахмурився Валентин, уважніше придивляючись до знахідки Генадія.

- І що ти можеш сказати про ці сліди?

- Вони різні, належать двом різним людям, - відповів Валентин.

- Отож, - хмикнув Величко. – Більше ти нічого не помічаєш?

Валентин незрозуміло поглянув на Генадія, а потім знову на сліди.

Величко зітхнув.

- Важко з тобою буде, хлопче, - видихнув він. – Один слід чоловічий, а інший належить жінці.

- Що? – Вирячив очі Валентин. – Ви впевнені?

Величко розсміявся.

- Судячи по тому, що я побачив… Тут було четверо людей, три чоловіка і одна жінка. Погода була жахливою, дощ… Якщо фігурки розставити на столі, то вони будуть зображувати трикутник. Чоловік і жінка в одному куті, чоловік в другому і чоловік в третьому куті. Про все це говорять їхні сліди. Трійця прийшла з однієї сторони, лише одна фігура прийшла зовсім з іншого боку.

Валентин шумно видихнув.

- Ну нічого ж собі. Все це ви зрозуміли по слідах? Це дивує. Думаю мені буде чому у вас навчитися.

- Звичайно, - блиснув зубами в посмішці Величко.

- Цікаво от що… Ми точно знаємо, що одним з четвірки був Володимир, третім незнайомий хлопець, особистість якого нам ще доведеться встановити. А от хто були ще двоє? Чоловік і жінка… Хтось із них скоїв цей злочин, а потім вони позбавилися від тіл. – Валентин стомлено потер потилицю. – Якось це все занадто заплутано.

- Легких справ не буває, - серйозно мовив Генадій. – Володимир з’явився тут не випадково, його зброя просто лежала на землі, а значить він збирався нею скористатися. Що ж ти тут робив, Володимире?

Несподівано у Валентина виникнув істеричний сміх.

- В чому справа? – Насупився Генадій.

- Вибачте, я дещо пригадав. Володимир постійно стежив за одним хлопчиною. Пам’ятаєте справу Антона Заставського?

- Заставський? – Насупив брови Величко. – Я зрозумів про кого ти. Справу було закрито.

- Так, але Володимир все рівно продовжував стежити за ним, - іронічно підкинув брови Валентин.

- Що ти хочеш сказати… Що Заставський вбив Авраменка? – Скептично поглянув на Валентина Генадій.

- Я не знаю. Можливо, - потиснув плечами Валентин.

Величко всім корпусом розвернувся до поліцейського.

- Щоб звинувачувати людину у вчиненні тяжкого злочину – потрібні докази його причетності. Докази є – ні. На цьому все.

- Але ми все рівно повинні перевірити його. Можливо Заставський помітив, що за ним стежили, от і вирішив помститися, - Валентин розгублено поглянув в сторону і оторопіло моргнув очима – в поле його зору потрапив Антон.

- Добре, я розберуся з цим і дізнаюся хто причетний до злочину, а хто ні, - відмахнувся Величко. – А тепер поглянь сюди, - він знову вказав на землю, змушуючи Валентина поглянути куди він показує. – Чоловік і жінка пішли геть…але трохи згодом в той же день, вони повернулися… І повернулися не самі. Як бачиш слідів стало більше і вони більш свіжі. А це значить, що людей вже було шестеро.