Розділ 60

Коли Стас Бутенко прокинувся – нічого не пророчило біди, адже сонце світило яскраво, а за вікном співали пташки. Наливши чашку кави, він пройшов в коридор, як раптом в двері подзвонили.

- Я відкрию, - мимо нього немов виникнувший з повітря, пройшов Ярослав.

Потиснувши плечами Стас зробив ковток гарячого напою і відвернувся, але наступні слова, котрі він почув, змусили його завмерти.

- Доброго ранку! Нам потрібен Станіслав Бутенко.

- А що ви хочете від нього? – Почувся голос Яра.

- Ваш брат підозрюється в скоєнні тяжкого злочину. Ми повинні провести обшук в вашому будинку.

- Що? – Миттєво насторожився Яр. – А ордер на обшук у вас є?

- Будь ласка, тримайте, - голос був спокійний та невимушений.

Стас стояв не обертаючись, щось в середині страшно стислося.

- Скажіть на милість, який саме злочин скоїв мій брат? – Яр явно починав закіпати, ще трішки і станеться вибух.

- Вбивство Дениса Макієвського іменитого, як Ден, також по вказівках вашого брата Макієвський вбив поліцейського, посягання на чуже життя, підпал, переслідування…

- Годі, годі! – Гаркнув Яр, а потім зітхнув. – Якщо у вас є ордер, я не маю права вас вигнати… Проходьте.

Стас повільно повернувся і обличчям до обличчя зіткнувся з Генадієм Величком. Погляд Бутенка потемнів.

- Я арештований? – Майже не поворухнувши губами, запитав він.

Величко смикнув куточком губи, хмикнув і промовчав. Поліцейські без вагань почали обшук.

- Що ви хочете тут знайти? Це смішно, я нікого не вбивав! – Вигукнув Стас, чашка кави в руці почала тремтіти, але не від страху, а від люті.

- Заспокойтеся, - тихо мовив Величко, - ми лише проводимо обшук.

- Ну-ну, - пирхнув Стас відвертаючись.

Поліція вчинила в будинку справжній безлад, речі були розкидані по підлозі. Ще декілька хвилин назад чиста кімната перетворилася в справжню катастрофу. З однієї з кімнат почувся голос полісмена:

- Знайшли!

Стас стрімко повернув обличчя в ту сторону, а потім кинув погляд на брата і поспішив прямо на голос, котрий привів його у власну кімнату.

- Ви що жартуєте?! – Вигукнув він, дивлячись на відкриту коробку в руках поліції в якій лежав пістолет. – Це не моє! Ви підкинули мені його!

- Виясняти будемо у відділку, - незворушно прокоментував Величко, теж дивлячись на щойно знайдену зброю.

- Яр!

Стас гнівно розвернувся та попрямував у вітальню де знаходився його брат. Ярослав розгублено дивився на молодшого.

- Де Макс? – Запитав Стас.

- Не знаю, він сьогодні не ночував вдома, - потиснув плечами Яр.

Величко зайшов до вітальні, його погляд виражав тільки одне.

- Станіслав Бутенко ви арештовані. Надягніть на нього наручники, - скомандував він одному з поліцейських.

- Що за маячня? Я ні в чому не винен! Зброя не моя! – Роздратування промайнуло в його голосі.

Величко тільки хитнув головою і мовив:

- Ви можете зберігати мовчання, все, що ви скажете буде використано проти вас в суді…

- Що ви мелите?! – Гаркнув Стас, смикнувши руками, коли полісмен защіпав на його руках металеві наручники.

- Ви маєте право на адвоката… - Продовжував тим часом Величко.

***

- Мені страшно. А якщо не спрацює? – Нервово переминаючись з ноги на ногу, Дарина тримала за руку Макса.

Тетяна закотила очі під лоба.

- Припини Дарино. Якщо щось піде не по плану, до справи долучиться мій батько. Стасу точко кінець, йому лише доведеться змиритися та відбути своє покарання. До того ж, мій батько постарається щоб Бутенко сів за грати. Яра також не варто боятися, один його невірний рух і він загримить слідом за своїм «милим» братиком, - впевнено говорила білявка.

Дмитро стояв поряд із нею. Катерина з Антоном дещо позаду.

Нарешті Стаса вивели на вулицю в наручниках. Дарина зблідла, коли помітила його лютий погляд на собі.

- Це все ти! Ти влаштувала цей театр! Я до тебе доберусь і придушу власними руками! – Волав Стас до неї, в якусь мить він навіть поривався щоб кинутись на неї, але полісмен втримав його, відчинив дверку і буквально заштовхав у машину.

***

Три місяці потому…

Катя стояла біля вікна та дивилася в нічну темряву, спати не хотілося, тому вона чекала доки місяць вийде із-за хмар.

- Ти йдеш в ліжко? – Запитав Антон.

Обернувшись, вона помітила його під ковдрою, брюнет лежав на спині склавши руки за головою.

- Нічний поцілунок, - усміхнено мовила вона. - Тільки після нього я згодна заснути.

- Тоді йди сюди.

Катерина застрибнула на ліжко та залізши під ковдру, лягла на подушку. Антон ніжно поцілував її спочатку в лоба, потім в кінчик носа, після чого накрив її губи своїми.

- Ти говорив, що хочеш поїхати звідси, - прошепотіла вона, коли брюнет закінчив свій цілунок.

- Але моє рішення цілком буде залежати від твого, - мовив він дивлячись в її очі.

Катерина нахмурила брови.

- Я не готова їхати. Розумієш, ми з мамою багато разів переїжджали з місця на місце… Тепер я хочу стабільності. Я народилася тут, живу тут і хочу щоб це не змінювалося.

- Значить я залишаюся тут із тобою. Це також не зміниться, - теплим тоном відповів брюнет. – Твоя мама була не проти, коли ти переїхала жити до мене.

- Тому що ти їй подобаєшся, - розсміялася Катя. – Сьогодні телефонувала Таня, говорить, що в Швейцарії все добре.

- А Дарина?

- Не знаю, - потиснула плечами вона. – Вони з Максом поїхали до Норвегії лише на один тиждень. Скоро повернуться. Давай і ми кудись поїдемо.

- Згоден. Особливо якщо врахувати, що відпочинок від цього міста нам точно знадобиться. І мені не подобається, що на мене дивляться, як на злочинця.

- Припини, ніхто на тебе так не дивиться, - засміялася Катя. – Тобі тільки здається.

- Можливо. Але ти знаєш, чому я хотів переїхати звідси. Щоб забути все, що тут сталося, залишити ці події в минулому.