Глава 9 "Поцілунки зі сльозами на очах"

Оксана

Дем’ян стоїть біля автомобіля, а я не втримуюсь й пришвидшую свій крок. Знаю це відчуття, його неможливо сплутати — я скучила. Даю собі настанову не допускати зайвого, але сама ж і не слухаюсь, бо коли він мене обіймає, я не відштовхую.

— Привіт, — нахиляється й лишає на губах поцілунок. Міцно обіймає й пригортає до себе.

— Ти казав, що їдеш на два дні, — мугикаю йому в футболку.

— Казав, але якщо дуже чогось хочеш… — не договорює й втикається носом в шию. Від цього дотику скажені мурахи починають гасати тілом й тепло оселяється у кожній його клітинці. Мені дуже затишно й спокійно у його обіймах. — Не міг допустити, що не побачу тебе до від’їзду. А може, мені теж поїхати з тобою? Влаштуємо спільний відпочинок? На роботі щось придумаю.

— Е… Я з мамою їду, і до родичів.

— Зрозумів, не дурень. Мені немає місця у вашій компанії. Але сьогоднішня ніч тільки моя, — промовляє задоволено й підіймає мене на руки.

— Ти що? Постав, — починаю протестувати, а він тільки усміхається.

— На вулиці ніч, зівак немає. Хоча, ти вільна і можеш робити все що захочеш. Зі мною, — знову задоволено всміхається. Схоже, в нього сьогодні дуже гарний настрій. — Навіть не так. Тепер ти моя! — ставить мене й вимогливо цілує в губи. Хапаюсь за його плечі від такого напору й відповідаю. Він здається таким щирим й щасливим, що я не можу відштовхнути. Навіть якщо для нього це чергова забавка, не можу.

— Скучив, — шепоче між поцілунками. Обіймає за талію й притискає мене до автівки. — Божеволію від тебе, крихітко, — підіймає мою футболку, але я не даю зняти її з себе.

— Ну, що ти робиш? Ми перед моїм будинком, на вулиці. І ніч не є перепоною, щоб сусідки нас побачили.

— Байдуже, — ставить долоні обабіч мене.

— Мені не байдуже. Я тут живу.

— Ненадовго, — знизує плечима. — Коли повернешся, я перевезу тебе до Дніпра.

— А чому ти мене не питаєш? — обурююсь.

— Бо ти почнеш знову сумніватись, вигадувати якісь нереальні причини, чому ми не можемо бути разом. Правда?

— Так, бо це так і є. Ти сам прекрасно розумієш, але вперто не хочеш прислухатись.

— Оксан, я послухав тебе й п’ять років не з’являвся. А там, у клубі, не витримав.

— Послухав?! — вигукую здивовано. — Ти гнівався! Тому й не з’являвся.

— Так, гнівався. Ти дуже гарно знаєш мій характер. Це говорить про те, що ти теж мене не забула. Ксю, — проводить ніжно по щоці, — ну навіщо себе мучити?

— Ти не даєш мені навіть хвилини для роздумів. Моя впевненість про неможливість стосунків нікуди не зникла. З часом, ти сам зрозумієш, що помилявся. Знайдеш собі іншу, а я знову страждатиму. А я не хочу, розумієш? Мої нерви цього не витримають.

— Ти книги не пробувала писати? Фантазія така, що я аж заслухався.

— Тобі все жарти.

— Жарти? Ксю, це повна нісенітниця, — починає закипати. — Давай ще подумаємо, що може статись через двадцять років, або через п’ятдесят! Життя не пишеться за планом. Сьогодні ми є, а завтра може і не бути. Навіщо? Скажи, навіщо витрачати час на пусті розмови? Я не відступлю. Ти ж це прекрасно знаєш!

— Знаю, — кажу тихо.

В мене немає більше слів й аргументів. Схоже, я правильно зробила, коли зателефонувала Яні. Він подобається мені. Дуже. Але я не буду миритись з його категоричністю. Ми абсолютно різні, а різниця у віці завжди заважатиме. Завтра я поїду до Одеси на три дні, а потім… Як би боляче не було, я переїду до Дніпра сама. Дем’ян не дізнається, де я й продовжить жити своїм життям, викине з голови шалені ідеї й повернеться до дівчини. Та сьогодні ця ніч наша. Остання й найсолодша. Я не можу протистояти його бажанням, бо й сама сходжу від них з розуму. Обіймаю його за талію й перша тягнусь за поцілунком. Дем’яна не потрібно просити, він миттю бере своє. Цілує пристрасно, кусає губи, розпалює в мені полум’я.

— Поїдемо до мене? — шепоче на вушко.

— Ні, мені завтра рано прокидатись, — хитаю головою й опиняюсь на задньому сидінні. Це таке шаленство, що зносить дах. Поряд з ним відключається мозок, я перетворююсь на юну закохану дівчинку в руках умілого чоловіка. Тану від його гарячих дотиків, божеволію від нестримної пристрасті, розчиняюсь у його ніжності. Ця суміш — найкраще, що коли-небудь мені доводилось відчувати.

— Я кохаю тебе, Ксю, — легенько погладжує моє плече й лишає на ньому невагомий поцілунок. — Завжди кохав, з найпершої зустрічі.

— Ти пам’ятаєш її? — одягаю футболку й з цікавістю дивлюсь на Дем’яна.

— Так, чудово пам’ятаю. Тоді в тебе було трохи коротше волосся, — торкається моєї голови й пропускає його крізь пальці. — Ти була у сукні, довжина якої ще довго підкидала мені яскраві картинки. Дивилась розгублено й схвильовано. Хотілось тебе захистити, встати й закрити від усіх. Особливо від пацанів. Я ревнував тебе до всіх.

— А те, що я була заміжня тебе не отверезило?

— Ні, почуття всередині було набагато сильнішим. Я навіть уявляв, як відіб’ю тебе в нього, тільки-но закінчу школу. Чекав цього моменту з нетерпінням, але ти втекла.

— Я не втекла, а просто поїхала.

— Якби ти знала скільки разів я хотів приїхати. Гнівався, дратувався, намагався ненавидіти тебе. Був готовий битись головою об стіну, щоб забути. Потім мріяв помститись. І навіть на деякий час мені здалось, що все минуло. Та коли побачив тебе в клубі… Хотів так сильно притиснути до себе, що ледь втримався при друзях. Твоїх друзях, — уточнює, щоб я не подумала зворотне.

— А я… — замовкаю, бо мені немає чого розповісти за минулі роки. — Намагалась пристосуватись до життя в Дніпрі, а потім повернулась. Як ти дізнався мою адресу?

— Мама Стаса колись сказала, що ти розлучилась й повернулась до рідного села. Дізнатись адресу не було проблемою. Важче було не з’явитись на твоєму порозі, хоча декілька разів я майже здався.

— А номер телефону?

— Стас дістав. Усіх однокласників довелось потрясти. Ти змінила номер через мене?