Розділ 2.1

Тишу прорізає автоматна черга. Я ж не помиляюся, коли багато і часто стріляють, це автомат? Лайка, крики, тупіт ніг, знову постріли — цього разу поодинокі, а потім усе затихає.

Раптом спадає на думку, що стріляли в Тимура, і я ривком встаю, відкидаючи багажник. Випрямляю ноги, які геть задерев’яніли, і оглядаюся — ми з «Майбахом» стоїмо посеред великого приміщення, схожого на ангар. Або склад. Судячи з штабелів дерев'яних піддонів, це все ж таки склад.

Вибираюся з багажника та йду. Іти важко, ноги підламуються, але я так боюся за Тимура, що готова повзти рачки. А потім я бачу чоловіків, вони носять якісь ящики, двоє метушаться біля чорного мішка, схожого на тих, що для сміття, з якого стирчать ноги.

Роблю назад крок, другий, ліворуч височіє гора дерев'яних піддонів, мені б тільки добратися до неї, щоб сховатися. Але один із чоловіків повертає голову, і ми зустрічаємося поглядами.

— Упирю, глянь, Саркісова повія. Звідки вона взялася? — він здивовано скидає голову. Величезний, як ведмідь. І чорний.

Другий чоловік піднімає очі, і мене сковує справжній жах. Хочеться кричати та бігти. Білки його очей дуже білі, а по низу червоний обідок. Упир? Прямісінько в точку, це про нього. Я кричу. І біжу.

Мене наздоганяють і хапають за волосся.

— Стояти!

— Що там, Упирю? — чується знайомий голос, я вивертаюсь, хоч жахливий Упир продовжує тягнути за волосся, у мене навіть сльози виступають від болю. Але тепер мені не страшно, бо тут Тимур, а значить, зі мною буде все добре.

***

— Тут дівка Саркіса, Талер, — каже Упир, підтискуючи й без того тонкі білі губи. — Звідки вона взялася? — Тім підходить ближче, і я ледве стримуюсь, щоб не кинутись йому на шию.

—Тебе Саркіс підіслав? — знову боляче смикає за волосся Упир.

Я мовчу. Я розмовлятиму тільки з Тимуром.

— Відпусти, — каже Тім, і Упир відпускає моє волосся. — Звідки ти взялася?

— У багажнику приїхала, — відповідаю, — з вами, на «Майбаху».

Мені боляче соромно від зневажливого погляду, яким окидає мене Тім. В його очах я повія, дівка, яку продавали на аукціоні в нічному клубі Саркіса. А те, що моєї згоди ніхто не спитав, хіба це когось цікавить?

— Її треба списати, Талере, — командує Упир, утримуючи мене за лікоть, і я бачу, як Тимур відвертається. Заплющую очі і набираю в груди більше повітря.

«Тім, ​​це я...»

— Талере, віддай її нам, — чорний амбал підходить до мене і тягне величезні, вкриті чорними короткими волосинками руки. Та Тім уб'є його, якщо він торкнеться мене. Звичайно, якщо я скажу, хто я… — Ходімо зі мною, крихітко.

Схоже, Тимура він просто дратує, як і мене — різкий удар, і амбал тяжко осідає на землю. Тім повертає голову і дивиться на мене як… як на жінку, на особу протилежної статі, а не дівчинку-підлітка. У його очах з'являється незнайомий блиск, і я розумію, що не готова до такої несподіваної цікавості.

На мені надто коротка спідниця і зовсім маленький топ, що облягає мій немаленький бюст без бюстгальтера — його довелося зняти, бо в проймах виднілися шлейки. Він, до речі, теж залишився у сумці.

В очах Тимура тепер явно видно хтивість, я покриваюся мурашками і мимоволі скидаю руки, обіймаючи себе за плечі. Блиск змінюється спалахом, і я наважуюсь.

— Ви вб'єте мене?

Хоробро дивлюся в очі, взагалі вони блакитні, але зараз сяють холодною сталлю.

 — Не знаю, — сідає на складені ящики і закидає ногу за ногу. — Я ще не вирішив.

Я тремчу, але не від страху, ні, я знаю, що Тимур не завдасть мені шкоди. Мені страшно від того, що зараз можна переступити ту грань, яка назавжди відріже нас від нашого спільного минулого. Провести межу, після якої повернення назад не буде.

Тимур не вибачить обману, і мені треба вибрати, іншого такого випадку не буде. Зараз я маю вирішити, ким хочу бути для нього — залишитися маленькою Домінікою чи стати незнайомкою, інтерес до якої так красномовно горить в його очах.

Сталеві очі свердлять мене нетерплячим поглядом, рахунок йде на секунди, і я наважуюсь. Роблю кілька кроків до нього, ковтаю слину і кажу:

— Не треба, Тимуре, будь ласка. Я віддячу.