Розділ 3

Домініка

Дванадцять років тому

Завтра перше вересня. У нашому дитячому будинку свято — школярів вітають із початком навчального року та дарують подарунки. Я смикаю пальцями нерівну складку на сукні і, витягнувши шию, розглядаю гостей, які приїхали на свято.

Ми стоїмо на сцені актової зали, прикрашеної повітряними кулями. Ми — першокласники, я теж завтра йду до першого класу, а зараз чекаю на свою чергу і хвилююся. Але більше хвилююся від того, що на свято приїхав він — Тимур Талеров. Тім Талер*.

Директорка, Тетяна Борисівна, вітає майбутніх першокласників із початком навчання. Тимур Талеров сидить у першому ряду, він привіз подарунки — шкільну форму, ранці і ще багато всього потрібного для школи. Пенали, олівці, зошити, ручки, я сама бачила, як вивантажували коробки із мікроавтобуса. Але хочеться думати, що мені він усе купував особисто.

Мені дістався гарний рожевий ранець із діснеївською Белль, і від щастя хочеться плакати. Якби Тимур дарував мені подарунок особисто, то я певна, що вибрав би саме цей.

Директорка запитує кожного, ким ми хочемо стати після школи та чим займатися. Всі хлопчики хочуть стати бізнесменами та заробляти гроші, а дівчатка моделями та зніматися для модних журналів. Навіть Сонька Кошкіна зі своєю товстою дупою хоче.

— А ти ким хотіла б стати, Домініко? — питає Борисівна.

Піднімаю сяюче обличчя і, притискаючи ранець, голосно кажу, щоб було чути всім:

— Я хочу вийти заміж за Тіма Талера та бути його дружиною!

У залі встановлюється тиша, вихователі натягнуто посміхаються, директорка спочатку розгублено дивиться на Тимура, а потім теж пливе в посмішці. Наді мною сміються всі в залі. Крім Тимура, адже він ніколи не посміхається. Пильно дивиться на мене, а я намагаюся витримати цей погляд, хоч насправді трохи боюсь. Раптом він розгнівається?

Але Тимур не гнівається, мовчить. Усі навколо теж замовкають і дивляться на нього, а я стою, вчепившись у ранець, і стискаю зуби так, що вони починають рипіти.

— Я подивлюся, як ти навчатимешся, — нарешті вимовляє Тім, і дорослі полегшено видихають.

А мені хочеться тупнути ногою і крикнути: «Та яка різниця, як вчитися, якщо я тебе кохатиму?» Тихо шепочу це, уперто дивлячись на нього, і Тимур ніби чує. Але більше нічого не каже, встає і йде, лише кидає на мене швидкий погляд, і в ньому мені раптом ввижається посмішка.

***

Я люблю Тимура з тієї хвилини, як його побачила. А це означає, що майже все життя, бо мені тоді було шість, а йому двадцять, виходить, я його люблю довше, ніж не любила.

Було літо, Тимур якраз прийшов тренувати наших хлопчаків, він, як і ми, з дитбудинку, він тоді часто до нас приходив. Я його у вікно побачила — він такий гарний був, дужий. І одразу вирішила, що вийду за нього заміж.

Коли я потрапила до дитбудинку, спочатку все зрозуміти не могла, де мої батьки і чому вони мене не забирають. Спочатку мені казали, що вони у лікарні, потім — що у санаторії на лікуванні, потім — що поїхали за кордон на заробітки. Я чекала, що за мною прийде дядько чи бабуся, але ніхто не приходив.

Батьків убив дядько, сів у в'язницю, а бабуся злягла з інсультом. А потім померла. Та про все це я дізналася набагато пізніше, а спочатку чекала їх і була впевнена, що в дитбудинку пробуду недовго. А потім побачила Тимура.

Пам'ятаю цей день так чітко, начебто це було вчора. Я, маленька, сиджу на підвіконні, прилипнувши носом до скла, і дивлюся, як у дворі на турніку віджимаються старші хлопці.

Біля них стоїть високий засмаглий хлопець у одних джинсах. Він здається мені велетнем навіть із висоти другого поверху. У хлопця світле волосся та блакитні очі, як на картинці у принца в книжці, яку ми читали з мамою.

Хлопець спочатку дивиться, як віджимаються хлопчики, а потім сам підстрибує, чіпляється за перекладину і починає мірно підтягуватись.

М'язи ходять ходуном, перекочуються під шкірою, а я вражено стежу, навіть рота відкриваю від захоплення. Він здається мені дуже сильним, як той атлет із плаката, що висить у спортзалі. Нас туди водять на фізкультуру, і я завжди зупиняюся перед плакатом, щоб краще роздивитись.

— Тім Талер! — кричить Сонька Кошкіна і лізе до мене на підвіконня.

Висунувши язика, спостерігає за Тимуром, а мені хочеться зіпхнути її з підвіконня і не тільки тому, що я її терпіти не можу. Просто на Тимура можу дивитися тільки я, і мені не зрозуміло, чому інші цього не допетрають.

Від тієї ж бридкої Соньки дізнаюся, що прізвище Тимура — Талеров, а називають його Тім Талер, тому що він ніколи не посміхається. Або, навпаки, прізвище йому дали Талеров, бо він не посміхався, Сонька чи бреше, чи сама не знає. Тимура підкинули — привели до хвіртки дитячого будинку і покинули. Він був маленький, сказав, що Тимуром звуть, а більше нічого згадати не зміг.

Після того випадку в актовій залі мене ще деякий час дражнили нареченою, а потім забули, тільки я все пам'ятаю.

Я намагаюся добре вчитися, не все виходить, але я намагаюся, зчепивши зуби. Якщо це потрібно, щоб Тимур мене похвалив, я це робитиму. Але він більше не приходить навіть щоб тренувати хлопців.