Розділ 3.1

Десять років тому

Горло обкладене, у грудях горить, перед очима завіса. Я хворію на кір, температура під сорок уже кілька днів, і мені страшно. У нас у дитбудинку багато хто захворів, але вже майже всі одужали, одну мене відвезли до міської дитячої лікарні.

Мене ніхто не провідує — кому ми потрібні, вихованці дитбудинку. Хоча тут я несправедлива, мабуть, вихователі просто бояться заразитись, і я на них не ображаюся. Може, потім, коли одужаю, мене прийде провідати Інна Андріївна, вона мене любить. Здається.

Дуже хочеться пити, але немає сил підвестися. На тумбочці стоїть охолоджений лікарняний чай і тепла неприємна вода. Коли були живі батьки, мама робила мені смачний чай із малиною чи лимоном, а якщо він остигав, гріла його в мікрохвильовій печі.

Я ще не знаю, що вони померли, мені лише вісім років. Два з них я живу в дитбудинку і досі чекаю, що мене забере хтось із рідних.

Скрипить двері, чуються кроки.

— Ось вона, — медсестра каже в ніс, мабуть, теж хворіє. — Тільки недовго, дивіться, бо влетить мені, що я вас впустила. Вона ще заразна.

— Я хворів на кір у такому віці, як вона, — чується знайомий голос, і мене починає трясти вже не від лихоманки. — Довго хворів, а до мене приходив лише наш сторож. Він теж перехворів на кір і не боявся заразитися.

Тимур. Тім Талер, він прийшов. Я намагаюся розліпити очі, і в мене трохи виходить.

— Домініко, привіт, — він сідає біля мене на стілець у білому халаті та в лікарняній масці. Все одно гарний. — Я прийшов тебе відвідати.

Хочу сказати, що добре вчуся, і що досі ношу той ранець, хоч він уже пошарпаний. Але губи не слухаються, з грудей виривається сипіння.

— Пити...

— Пити треба тепле, я тобі приніс чай із малиною, тут у лікарні вічно таке лайно…

Чай ллється у чашку, я відчуваю його аромат. Мене обережно піднімають разом із подушкою.

— Давай же, пий, він солодкий.

Жадібно ковтаю чудово теплий — не гарячий, теплий! — чай і вдячно посміхаюся. Але блакитні очі поверх маски дивляться зі жалістю, і мені хочеться плакати. Мене не треба шкодувати, бо коли шкодують, потім не зможуть любити. А я збираюся за нього заміж.

— Нн-не… не… треба…

— Добре, я тобі залишу чай, тут його цілий термос. Попрошу чергову медсестру, щоби вона допомагала тобі пити. Тобі треба багато пити, щоб одужати, — Тім говорить, а я безсило відкидаюсь на подушку.

Від чаю стає краще, але мені хочеться думати, що це від того, що його приніс Тимур. Вийшло розліпити повіки, і я бачу на тумбочці великі помаранчеві апельсини.

— Хочеш апельсин, Домініко?

Я повертаю голову на бік, на більше не вистачає сил. Зараз точно не зможу з'їсти ні шматочка, але дивитися на них приємно і приємно, що Тимур Талеров, мій майбутній чоловік, піклується про мене.

— Ти диви, ще цілий, — Тім з цікавістю розглядає кошеня, якого я привезла з собою до лікарні. У нього поки що очі, а не гудзики. — Як ти його назвала?

— Ла-кі.

Це мій талісман, його звуть Лакі, бо він приносить мені успіх. Дуже хочеться розповісти про це Тимуру, спитати, чому він більше не приходить до нас, але не можу вимовити так багато слів.

— Годі, — скриплять двері, чується голос медички, — їй час робити уколи.

— Так, я вже йду, — Тім підводиться, а в мене течуть сльози, — одужуй, Домінічко!

— Тіме… — я їх ковтаю і сиплю щосили, — забери… мене.

- Шшш, — він гладить мене по голові, — тихо, тобі важко говорити.

Мені хочеться схопити його за руку та просити, плакати. Він може забрати мене, стати опікуном, у нас усі мріють якщо не про батьків, то хоча б про опікунів. І Тимур, може, він повнолітній. А для мене він єдина у всьому світі рідна людина, більше в мене немає нікого.

— Тіме… продовжую, зчепивши зуби, — я теж… теж буду…

— Домініко, я не можу, справді, це не залежить від мене.

Але я все одно договорюю, зробивши над собою неймовірне зусилля:

— Буду… дбати…

Він дивиться на мене пильно, вивчаюче, а потім поправляє ковдру, садить назад Лакі і швидко виходить із палати.

— Ой, горе гірке, — хитає головою медсестра, дивлячись на мої сльози.

Вона допомагає мені допити чай, після уколу заглядає кожні п'ять хвилин, і взагалі після приходу Тіма Талера все навколо змінюється. І я розумію, що, якби він відвідував мене щодня, я б уже давно одужала.