Розділ 3.2

Вісім років тому

У мене є щоденник, де я щодня пишу Тимуру, що його люблю. Спершу розповідаю, як пройшов день, а потім наприкінці роблю приписку, щоб він про це знав.

По суті, це не щоденник, це мої листи, але відправляти їх йому я не можу, тому пишу все в зошит. Хочу, щоб у день, коли мені виповниться вісімнадцять і я піду з дитячого будинку, просто віддати йому їх одразу.

Я ховаю щоденник у щілині між шафами, дістаю за допомогою пластикової лінійки. Зараз я якраз дістала його, а сховати не встигаю — до кімнати заходить Сонька. Ми з нею дружимо, вона нормальна, Сонька, і дупа у неї не товста вже — вона схудла до наших з нею десяти років.

Але Сонька не знає про щоденник, і я пхаю його під матрац біля узголів'я, ще й подушкою зверху накриваю для вірності. Біля подушки сидить Лакі, мій талісман, я знаю, що можу йому довіритись.

Сьогодні у мене день народження, не день іменинника, як завжди, коли раз на місяць влаштовується свято для всіх, хто народився цього місяця. А саме мій день, який у моєму свідоцтві про народження записано. Сьогодні мені виповнилося десять.

Тут не всі їх точно знають, такі, наприклад, як Тимур Талеров, не знають. Звідки, коли він підкидьок?

При згадці про Тіма мені стає дуже тоскно. Я більше його не бачила з того часу, як він приходив до лікарні. Хоч апельсини мені ще довго приносила вихователька, Інна Андріївна.

Вона щодня заводила мене до свого кабінету, чистила апельсин і змушувала з'їдати. Казала, що я дуже сильно перехворіла, і мені потрібні вітаміни, а якщо інші діти побачать, то відберуть. Але вона би всім купила, вона добра, я знаю, у неї просто грошей на всіх не вистачить.

А потім я зрозуміла, що це не вона купувала, у неї й на мене грошей немає, апельсини недешеві. Я випадково підгледіла, коли вона в шафу полізла, щоб папку покласти, там якраз дзеркало навпроти висить. Ось у дзеркалі я й побачила цілий пакет із апельсинами, захований у шафі.

Одразу зрозуміла, що це Тім. Він не приїжджає до дитбудинку, не знаю, чому — може часу немає. Але він весь час дбає про мене, не забуває. Ми пам'ятаємо одне про одного, і це найголовніше.

— Домініко, — Сонька підбігає, хапає мене за руку і тягне до кабінету до вихователів, — швиденько, там тебе сказали покликати.

Я поправляю покривало на ліжку, і ми разом біжимо коридором. Назустріч йде директорка.

— Драсті, Тетяно Борисно!

— Драсте, Тетяно Борисно!

І біжимо далі, вона навіть кивнути не встигає.

Я влітаю до кабінету перша і мало не падаю — спиною до мене стоїть Тимур, а поряд Інна Андріївна. У неї сердите обличчя, і вона щось вимовляє Талерову, але побачивши мене, замовкає.

Тимур обертається, і я бачу, що він теж сердиться. Але коли мене бачить, складки на лобі розгладжуються, і хоч він не посміхається, його погляд помітно теплішає.

— Ну, привіт, Домініко. З Днем народження!

Тім підходить і присідає переді мною навпочіпки. Я жадібно розглядаю його обличчя, намагаючись запам'ятати кожну рисочку, бо знаю, що скоро він піде, і ми нескоро побачимося. Він завжди йде надовго...

— У тебе сьогодні ювілей, це подарунок від мене.

Він простягає невелику оксамитову коробочку. Бачу, що Інні Андріївні це не подобається, вона хмурить брови і поривається щось сказати. Але мені все одно, що думає вихователька, що там думає пихкаюча Сонька.

Я беру однією рукою коробочку, а другою обіймаю Тимура за шию.

«Забери мене звідси, будь ласка!»