Розділ 4

Мені хочеться це сказати, але я не говорю. Я вже надто доросла, щоб не розуміти — Тимур Талеров не може забрати мене з дитбудинку. Йому не дозволять бути моїм опікуном, як пояснила мені одного разу Інна Андріївна.

«От якби він був одружений, Домініка, тоді може бути, а так він чоловік, ти маленька дівчинка. Ніхто йому тебе не довірить!»

Якщо Тім Талер колись одружиться — не зі мною, з кимось іншим — я того ж дня помру від горя. Я так і заявила Інні, вона аж побіліла вся. Так що краще я тут буду, а він нехай не одружується, нехай чекає, коли мені виповниться вісімнадцять, і я піду з дитячого будинку.

— Подивися, що там, — киває Тім на коробочку, я відкриваю її і тихенько ахаю.

Маленькі сережки, гвоздики, зі справжніми камінчиками, хай і крихітними, але які сяють як справжні зірочки.

— Дякую! — шепочу зворушено і ще раз обіймаю його.

Від нього пахне чимось рідним, теплим. Домівкою. Тимур гладить мене по голові, і я готова так вічність стояти. Усі вісім років, що залишилися до мого повноліття.

Хочу, щоб Тимур просунув мені сережки у вуха, але Інна Андріївна сідає поруч і починає мені допомагати.

— Тимуре, — до кабінету заглядає Тетяна Борисівна, — ти вже привітав Домініку? Зайди до мене.

Він киває їй, прощається зі мною та йде. Інна підводить мене до дзеркала, і ми разом розглядаємо крихітні зірочки у моїх вухах.

— У цього хлопчика гарний смак, — каже задумливо вихователька, і я мовчки погоджуюсь.

Сонька теж цокає язиком, я знаю, що їй теж кортить мати сережки, і не замислюючись простягаю свої старі, куплені мамою.

— Візьми, Соню, це тобі.

Мені не шкода, бо в мене дві пари, а в Соньки жодної. У неї вуха не проколоті, але вона все одно щаслива.

Кидається мені на шию, а потім біжить до дівчат — хвалитися.

Іду назад до кімнати, але дорогою звертаю до кабінету директорки. Якщо Тимур там, я попрошу його проколоти Соньці вуха. Сам він, звичайно, проколювати не стане, нехай Інну попросить, у будь-якій перукарні можна проколоти. Я б її сама відвела, та не маю грошей.

Заходжу до приймальні, секретаря на місці немає, а з кабінету долинають голоси Борисівни та Тимура.

Я не навмисно підслуховую, ні, воно само собою виходить. Чую своє ім'я, і ​​ноги начебто приростають до підлоги.

— Навіщо ти ходиш, Тіме, навіщо голову їй задурюєш? — Борисівна вимовляє не зло, а якось стомлено. — Хіба ти не бачиш, що вона закохана у тебе? І це не дитячі дурощі, дитяче пройшло б давно. А це вже чотири роки триває.

— Я не можу її покинути, Тетяно Борисівно, — голос Тимура звучить глухо, змучено, — чому мені її не віддають? Я клянуся, що в мене й у думках нічого немає. Але їй не можна тут, вона така домашня дівчинка, у мене серце перевертається, коли про неї думаю.

— Тому що ти чоловік, молодий здоровий чоловік. Хто при здоровому глузді її тобі віддасть? Рік-два, і вона дорослішатиме почне, що ти з нею робитимеш, особливо з огляду на те, чим ти займаєшся?

— Няньку їй найму, гувернантку, репетиторів різних… На гуртки возитиму.

— Ти одружуйся, своїх дітей народжуй і наймай їм мамок-няньок.

— Але ж Тетяно Борисівно, я…

— Послухай, Тіме, — тепер і директорка каже вимучено, — у дівчинки така трагедія, сім'ю вирізали, ми їй так і не сказали, тут психолог хороший потрібен. А в нас сам знаєш як із психологами, от обіцяли надіслати новеньку, чекаємо, може, з нею пощастить. А з Домінікою дуже все непросто. На, подивися, що я в неї під подушкою знайшла, це вона тобі пише, Тимур…

У мене німіють ноги та холодніють пальці. Сім'ю вирізали… Здається, що стеля відокремлюється і падає на голову. Я роблю крок уперед і хапаюся за ручку, щоби не впасти.

Двері відчиняються, бачу Тимура з моїм зошитом у руках, його обличчя смурне та похмуре. Вони з Борисівною удвох обертаються, і на мить наші з Талером погляди зустрічаються.

З силою штовхаю двері та вилітаю в коридор. Звідки вони беруться, сили.

— Домініка! — чую позаду вимогливе директорське.

— Домініка! — мчить услід повний розпачу крик.

А я біжу. Біжу, не розбираючи дороги, злітаю вниз сходами і мчу до виходу. Хвіртка замкнена, я видираюся на паркан і стрибаю вниз. Приземляюсь як кішка, на всі чотири кінцівки.

Обдерті коліна і долоні печуть, а я вилітаю надвір і біжу.

Їх нема, їх нікого немає. Я знала, давно зрозуміла, що ніхто нікуди не виїжджав, але що так… Де це сталося, у нашій квартирі? І що це для мене змінює?

Гуркіт мотора, вереск гальм — далі я пам'ятаю лише фрагменти. Синє небо з білою хмаринкою, схожою на слона. Видно погано, бо по обличчю тече щось тепле та густе.

Пам'ятаю перекошене від страху обличчя Тимура, який схилився наді мною і щось намагається сказати, але не може, тільки сипить. І мені стає його шкода.

Тім Талер ніколи не посміхався, принаймні ніхто цього не бачив. Я теж ніколи не бачила, але один раз у житті я бачила, як він плакав.