Розділ 4.1

Шість років тому

Я сиджу в візку на пірсі і годую чайок. Після того, як мене збила машина, я другий рік пересуваюсь за допомогою інвалідного візка. І вже півроку перебуваю у санаторії на березі моря.

Тут усілякі процедури та грязі. Лікарі кажуть, що прогнози хороші, і я зможу ходити, треба просто розробляти ноги. Я вірю їм, тому не переживаю. І ще я знаю, що сюди мене привезли через наполегливу вимогу Тимура, він повністю оплачує лікування та реабілітацію, і я не знаю, як мені донести до нього, наскільки я йому вдячна.

Нашу Борисівну спочатку мало не посадили до в’язниці, потім на якийсь час усунули з посади. Всі вирішили, що я втекла, бо дізналася про батьків, а я втекла, бо дізналася, що Тимур хотів забрати мене з дитбудинку, а йому не дали.

Потім з'ясувалося, що у дитбудинку довгий час був відсутній психолог, директорка писала листи до різних інстанцій. А повідомляти дитину про загибель батьків без психологічної підготовки не можна. Тож Борисівну повернули і залишили на посаді директорки, і я дуже цим тішусь.

Вона може й нервова буває, але хороша. Добра. І вона все правильно говорила Тимуру, ось тільки для мене така правда виявилася вбивчою, і я навіть рада була, що залишила дитбудинок.

Спочатку я довго лежала в лікарні, потім мене перевезли до якогось медичного центру з дуже крутим обладнанням. Мене клали на довгу лежанку і завозили до такої капсули, як у фантастичних фільмах. Потім вивозили назад, і мені таке дуже подобалося.

Потім лікарі вирішили, що лікувати мені більше нема чого, потрібно просто чекати, коли я встану. А я боялася, шалено боялася втратити рівновагу та впасти. Мене намагалися піднімати на милиці, але я сповзала назад у крісло.

Мабуть, це правда, я не хочу ходити. Не хочу повертатися до дитбудинку, не хочу знову чогось чекати. Тут добре, біля моря. Тут я годую чайок, до мене приходить справжня кішка і застрибує на коліна. Я її гладжу, а вона муркоче, не те, що мій Лакі.

Зі мною гуляє санітарка, вона добра, тут весь персонал добрий. Ніхто не кричить і не свариться, тому мені подобається жити у кріслі.

Чайки лякливо злітають, і я бачу постать, яка йде до мене пірсом. У грудях завмирає та перехоплює дихання. Це Тимур, я впізнаю його одразу ж, хоч ми стільки не бачилися. Як я йому рада! Але показувати не можна, я звідкись знаю, що йому це не сподобається. Він почувається винним, а я не хочу його добивати. І тому просто вітаюсь.

— Здрастуй, Тимуре.

— Доброго дня, Домініко.

Ми мовчимо, мені просто добре та затишно, бо він поруч, а він — бо збирається з духом.

— Чому ти упираєшся, Домініко? — питає Тім, і я від подиву відкриваю рота.

— Що?

— Я говорив з твоїм лікарем. Ти можеш ходити, та не хочеш. Чому?

«Бо я тебе люблю. Бо боюсь, що ти перестанеш думати про мене. Тому що мені краще бути інвалідом, аніж відчувати свою непотрібність…»

— Бо мені страшно.

— Чого ти боїшся?

— Що в мене нічого не вийде. А якщо вийде, мені знову доведеться повернутися до дитбудинку.

— Послухай, дівчинко, — він сідає перед кріслом навпочіпки, і в мене стискається серце від того, який у нього змучений вигляд, — я намагався забрати тебе, але в мене нічого не вийшло. Мені тебе не віддають. Я чужий тобі, у нас недостатня різниця у віці, надто багато перешкод.

Я раптово помічаю, що він справді подорослішав, мій Тім Талер.

— Скільки тобі зараз років, Тимуре? — тихо питаю.

— Двадцять шість. Це мало, Домініко, занадто мало, щоб я міг стати твоїм опікуном.

— Чому?

— Тому що часто дорослі мужики дозволяють собі мерзотності щодо маленьких дівчаток. І мені просто ніхто не повірить. Напевно, це правильно, але якби ти знала, як вбиває власне безсилля.

Він упирається руками в підлокітники крісла, а чолом мені в коліна, і я завмираю. До тремтіння хочеться погладити його по голові, я навіть уявляю, яке у нього жорстке неслухняне волосся. Але після того, що він сказав, страшно дати йому привід думати про мене негідно. Він намагається тримати дистанцію, і я не маю права перешкодити цьому.

— Я знаю… — говорю ледве чутно, і тоді він піднімає на мене палаючий погляд.

— Тоді допоможи мені, Домініко. Допоможи перестати почуватися покидьком, який покалічив єдину по-справжньому близьку в цьому світі істоту.

Він… він справді це сказав? Сказав так про мене? Я йому дорога? Очі застилає пелена, коли я уявляю біль і почуття провини, які відчуває цей великий і незрозумілий, але такий рідний та близький чоловік.

На мить накриває хвилею каяття — я справжня егоїстка, адже досі думала виключно про себе. Весь час думала, що буде зі мною, і ні на одну мить, ні на одну секунду не подумала, що відчуває людина, яку я люблю.

Розвела руки в сторони, ніби збиралася злітати, підняла підборіддя вгору і стрімко стала на ноги.

«Я не маю права робити тебе нещасним, Тимур Талеров».

Він встиг підхопити мене, коли з незвички я впала як підкошена, але я ніколи не забуду ту шалену радість і подяку, якими був переповнений спрямований на мене погляд.