Розділ 4.2

Три роки тому

Мені п'ятнадцять, я вже три роки живу в дитбудинку після того, як мене поставив на ноги Тім Талер. Точніше, змусив стати на ноги, і з того часу ми не бачилися.

Він невидимо присутній у моєму житті, завжди, я знаю, але мені це не потрібно. Я хочу його бачити хоча б зрідка, та він, певне, вирішив зникнути назавжди. Якось я підслуховую, зовсім випадково, як Борисівна лається по телефону, і одразу розумію, що йдеться про мене.

— Не вигадуй, Тіме, я не можу допустити, щоб вона вирізнялася серед інших дівчаток. Ти що, думаєш, вона не зрозуміє? І інші зрозуміють, стануть заздрити, це ж діти, і це дівчатка, Тіме, так не можна.

Я ховаюсь за колоною, Борисівна мене не бачить. Вона йде коридором, думає, що він порожній, і розпікає Талерова телефоном.

За кілька днів до дитячого будинку від спонсорів привозять партію дуже дорогого одягу на всю групу. Дівчатка верещать від задоволення, розбираючи брендові шмотки, а я не можу на них навіть дивитися.

Тимур одягнув усіх наших дівчат так, як хотів одягнути одну мене, бо йому одну мене не дозволили. І тому мені погано і прикро, я не хочу, щоб це було для всіх. Я тоді так і не взяла нічого, лишилася ходити в старому. І більше Тимур одягу не надсилав.

На п'ятнадцятиріччя ми всі отримуємо в подарунок смартфони, однакові, явно недешеві — ми хоч і з дитбудинку, в таких речах січемо не гірше за домашніх дітей. До кожного смартфона у комплекті йде бампер. Мій — ніжного пастельного відтінку із сердечком у кутку. І в мене тремтять руки.

Я відразу все розумію, як тільки бачу сердечко. Біжу по сходам, ховаюсь під найвищий проліт, кілька разів цілую сердечко і тільки тоді вмикаю смартфон.

Користуватися телефоном вмію, у нас у всіх уже є планшети, вони нам потрібні для навчання — там презентації, електронні бібліотеки, електронні підручники. І якась компанія пропіарилася, подарувала дитячому будинку партію планшетів.

Спалахує екран, я довго його розглядаю. Чекаю на диво? Напевно. Я вмію чекати, і диво трапляється.

«З днем ​​народження, Домініко!» — Приходить від абонента без номера, там лише безлика аватарка, але я знаю, що це Тім. І написати відповідь я не можу.

Він усе правильно робить. Якщо в мене буде його номер, я не втримаюсь, почну йому дзвонити чи писати. Він цього не хоче, інакше просто прийшов би.

Та я все одно напишу, як сумую за ним, але тільки не тут. Мій щоденник я знайшла під подушкою того дня, коли повернулася до дитбудинку із санаторію, і тепер знову пишу там Тимуру листи.

Вірю, що він прочитає його одного разу, навіть не сумніваюся, тому обмірковую кожне слово, уявляючи, як він читатиме. Бачу його уважний погляд, вертикальну складку на лобі, закушену нижню губу. Він читає, потім відкидає зошит убік, потім проводить рукою по густій шевелюрі. Жорстко розтирає лице, завмирає, а потім знову розкриває щоденник і читає.

Не знаю, звідки такі кадри, але мені давно здається, що у нас із ним особливий зв'язок. Я вже не пам'ятаю, як це, коли є батьки, але точно знаю, що перестала бути сиротою того дня, коли в моєму житті з'явився Тимур Талеров.