Розділ 5

Два роки тому

— Дівчинко! Моя бідолашна дівчинко! — у голосі жіночки навпроти лунають істеричні верескливі нотки, а я здивовано розглядаю незнайомку.

Це моя тітка. Троюрідна сестра моєї мами. Я її взагалі не пам'ятаю, зате вона, судячи з судорожних схлипувань і стогнань, мене пам'ятає дуже непогано. Інакше навіщо так убиватися?

— Ну, що ж ти як нерідна, Доміничко? — Тетяна Борисівна підштовхує мене до відвідувачки, хоча, судячи з стиснених губ, моя новоявлена ​​родичка їй не дуже подобається.

— А де ви були десять років? — питаю, дивлячись на Владиславу.

Її звуть Влада, вона схожа на голлівудську зірку, і на моє запитання її брови вигинаються дугою.

— Домініко, дитинко, адже я вже все пояснила!

Ну звичайно, три невдалих шлюби, куди там було втиснути шестирічну дитину! Ще й чужу.

Тому що я їй чужа, як би вона зараз не плескала віями і не намагалася вдати із себе споріднену душу. А я тим більше не пробую.

Влада має намір стати моїм опікуном, про що й прийшла мені повідомити. Мені та Борисівні. Вона довго розписує мені, як дружно і щасливо ми з нею житимемо, а мені стає тужливо та тоскно.

Мені шістнадцять років, у дитбудинку мені лишилося бути ще два роки. Потім я стану повнолітньою, і мені не знадобиться ніякий опікун.

Але, мабуть, опікунська рада думає інакше, бо Владислава починає часто до мене приїжджати.

Мене не торкають її сльози, які вона періодично починає пускати, згадуючи маму. Вони мені здаються наскрізь фальшивими, як і все, що виливається з уст цієї жінки. Вона напрочуд нещира, і мені незрозуміло, чому цього не бачить ніхто, крім мене.

Напевно, Влада вміє справити враження, бо потихеньку зачаровує всіх, навіть Тетяну Борисівну. Вона приносить у дитбудинок печиво та цукерки ящиками, моїм подружкам нишком підсовує косметику та жіночі журнали з моделями та зі сльозливими любовними історіями.

Усі навколок дружно починають дорікати мені в холодності та невдячності. Мені, звичайно, начхати, але мою думку ніхто й не питає. Дівчата відверто заздрять, уявляючи, на який рай перетвориться моє життя.

— Якщо хочеш, ми не поїдемо до мене, люба, — самовіддано зазирає мені в очі Влада, — ми житимемо у твоїй квартирі. Там якраз треба навести лад.

Я жодного разу не була у своїй квартирі, яка дісталася мені від батьків. Знаю, що її здає адміністрація району, яка є моїм опікуном. Мені на рахунок надходять гроші за оренду, я не знаю скільки, але здогадуюсь, що принаймні вдвічі менше, ніж насправді мешканці платять за квартиру.

Але мені все одно, тим більше, що я все одно нічого не можу змінити. Це так несправедливо, що Тимуру, якому я по-справжньому дорога, мене не довірили, а якійсь брехливій чужій тітці віддали. Та до шістнадцяти років я вже твердо засвоюю, що життя і справедливість — це поняття, що, як ті дві паралельні прямі, ніколи не перетинаються.

Сьогодні Владислава забирає мене з дитбудинку. Ми з Сонькою сидимо у дворі та гріємось на сонці.

— Ну як це, Ніко! — сотий раз сумно вигукує Сонька і стріпує своїм рудим волоссям. — Як тебе могли віддати цій кобилі!

Якби моїм опікуном став Тимур, я вмовила б його і Соньку забрати, знаю, він би не відмовив. Але «кобила» нізащо не візьме Соньку, я навіть не питатиму. Якщо вона хоча б дозволить їй приходити до нас у гості у вихідні, це вже буде перемога. Та чомусь я маю сумнів навіть у цьому.

Влада під'їжджає таксі, і мені це теж не подобається. Хоча все правильно, нехай у мене трохи речей, але вони є, набралася ціла валіза одягу та підручників.

Зошит я зі схованки не забираю. Не знаю, чому, але я впевнена, що Владислава копатиметься в моїх особистих речах, і я не хочу, щоб вона знала про Тимура. Це моя таємниця, якою я не збираюся ні з ким ділитися, а Влада для мене завжди буде чужою.

Мене проводжають усім дитбудинком. Влада невдоволено морщиться, втім, варто мені на неї подивитися, відразу розпливається в посмішці.

— Все гаразд, люба? — питає вона з перебільшеною увагою, дивлячись на мене в дзеркало внутрішнього огляду, а потім усміхається таксисту. — Забрала племяшку з дитбудинку. Вони там як вовченята, непривітні, неусміхнені.

— Нічого, відігріється, — безтурботно киває таксист, а мені хочеться, щоби ми їхали вічно, не доїжджаючи до дому. Я не хочу залишатися з Владою віч-на-віч. Я її боюсь.