Розділ 5.1

У нас відносини не складаються із самого початку. Влада хоче обстригти мені волосся, а я не даюся.

— Ти як семінаристка із цими патлами! — кричить опікунка, сердито жбурляючи в мене журналом, у якому вона обрала для мене модну стрижку.

— Якщо дівчинка не хоче, не треба змушувати, — м'яко заперечує майстер салону, куди Владислава привела мене, щоб, за її словами, зробити з мене людину.

Я дивлюсь спідлоба, обхопивши руками голову, і даю зрозуміти, що нікому не дозволю торкнутися мого волосся.

— Дивиться, як вовк, — бідкається тітка, — ніякої подяки!

— Домініко, якщо ти дозволиш трохи зняти довжину, волосся виглядатиме густішим і здоровішим, — пропонує майстер. — Не бійся, дитино, я лише обстрижу посічені кінчики.

Нарешті я погоджуюсь, мені миють голову та починають стригти. Я уважно дивлюся, щоб не обстригли більше, ніж потрібно, але майстер явно на моїй стороні, а не на тітчиній, і ми справді обмежуємось парою сантиметрів.

Влада незадоволено кривиться, хоча весь салон у захваті від того, яке у мене гарне волосся — після того, як його підрівняли, вимили і висушили, воно стало схоже на шовковистий водоспад.

У неї найкоротше каре, і вона хотіла мені зробити таке ж.

Нарешті, тітка заспокоюється, їй зробили манікюр, і вона задоволена. Помічаю, що вона розраховується моєю картою, але, мабуть, так і потрібно, адже вона тепер мій опікун.

Ми йдемо в магазин, вона вибирає мені одяг на свій смак, та мені нічого не подобається. Вона знову сердиться, але я відмовляюся міряти вибрані нею речі, а підбираю одяг сама.

— У дівчинки гарний смак, — каже продавець-консультант, і Влада невдоволено замовкає. Ми з продавцем підбираємо потрібний мені розмір, Владислава набирає купу речей і йде в примірювальну.

За покупки вона теж розраховується моєю карткою, і тоді я вже не мовчу.

— Ви купили мені дві речі, а собі сім. Чому ви розрахувалися моїми грошима? — питаю її, і вона зеленіє від злості.

— Ах ти ж нахабниця! — виплескується з неї отруйне. — Та як ти смієш мене звинувачувати в марнотратстві! Я так витратилася, поки відвідувала тебе в дитбудинку, а тепер ти смієш тикати мені своїми сирітськими копійками?

Я нічого не відповідаю, бо розумію, що це марно. Влада має звітувати про кожну витрачену копійку, але розмір у нас однаковий, і довести, що одяг вона купувала собі, а не мені, я не зможу.

Увечері я довго лежу без сну у своїй кімнаті, в тій самій, де жила до того, як потрапила до дитбудинку. У квартирі не залишилося нічого з минулого, тут робився ремонт для того, щоб її можна було здавати. Наші речі складені в коморі, і я не маю жодного бажання їх звідти діставати.

Потім. Колись потім я обов'язково це зроблю. А поки що мені потрібно звикнути, що я більше не в дитбудинку, і мені до сліз шкода, що я не там.

***

Ми живемо з Владою майже місяць, сяк-так виходить притертися один до одного, мені навіть починає здаватися, що я зможу її колись прийняти. Сьогодні у мене на третьому уроці розболілася голова, і я відпрошуюсь додому.

Влади вдома немає, вона стверджує, що шукає роботу, але, як я зрозуміла, насправді працювати ніхто не збирається. Я лягаю на своє ліжко і непомітно засинаю.

Будить мене гучне ляскання вхідних дверей, я встаю і тільки збираюся вийти, як тут несподівано збиває з пантелику роздратований голос Влади:

— Ні, ця погань ще в школі. Господи, Германе, якби ти знав, як вона мене дратує. Я вже дні рахую, коли це закінчиться!

Що відповідає невидимий Герман, я не чую, але холоднішаю від однієї думки, що Влада може мене побачити. Недовго думаючи, пірнаю у шафу-купе і застигаю у куточку під стінкою.

— То ти вже знайшов покупців? Ремонт тут, звичайно, стрьомний, але ж нам не здавати її, нам продати. Ти не жлобствуй, ціну не накручуй, треба встигнути все провернути поки Лідка нам в опікунській раді дупи прикриває. Будиночок мені сподобався, така халупа саме для моєї племяшки. А головне, мені сподобалася ціна.

Я сиджу ні жива, ні мертва. Розумію, що йдеться про мою квартиру. У Владислави в опікунській раді знайшлася знайома, яка допомогла їй оформити опікунство. Зараз вони продадуть мою квартиру під виглядом покращення житлових умов, мені куплять будиночок-розвалюху у селі, а гроші за квартиру дорога тітонька привласнить собі. Скільки таких історій я наслухалася у дитбудинку!

Мене трясе, я беззвучно плачу, боячись схлипнути, щоб не видати себе. У голові б’ється лише одна думка — щоб Владислава не побачила у передпокої мої босоніжки. Добре, що я поставила їх на полицю для взуття, аби тільки вона виявилася не такою спостережливою!

У шафі я просиділа не менше години, поки тітці не передзвонили, і вона не пішла кудись, заздалегідь зателефонувавши своєму Герману.

Вибираюся з шафи рачки і деякий час сиджу на підлозі, хапаючи ротом повітря, ніби мене викинуло на берег після шторму. Як тільки дихання відновлюється, з усіх ніг мчу до передпокою, тремтячими руками застібаю босоніжки та біжу.

До Тимура. Він мусить мене захистити, він зобов'язаний. Тому що, крім нього, у мене нікого немає на всьому білому світі.