Розділ 6

Офіс Талерова розташований у самому центрі — у Серці Міста, і це не гарна метафора. Так називається бізнес-центр, в якому Талеров скупив майже половину поверхів. Залишилося тепер зрозуміти, як знайти самого Тимура.

Штовхаю гарні скляні двері і входжу до будівлі. Гарний стильний хол зі стійкою адміністрації. Мені люб'язно вказують, які поверхи займає компанія Індастріл інжиринг, і я йду до ліфта.

А далі починається справжній квест. Куди б я не сунулася, мене відфутболюють наче цуценя.

— Я до Тимура Талерова, — говорю на вході двом величезним бугаям-охоронцям.

— Вам призначено? — Запитують бугаї.

— Ні.

— Дівчино, звільніть приміщення.

— Я Домініка Гордієвська, я з дитячого будинку, — намагаюся порозумітися. Вони дивляться на мене і іржуть.

— А там у вас у дитячому будинку всі такі лялечки?

Я бентежусь і накидаю каптур тонкого худі. Один із бугаїв дістає телефон.

— Віко, тут дівчисько до боса пробивається, каже, з дитячого будинку. Може, підійдеш?

До посту підходить випещена дівчина з крижаними очима і обгортає мене таким же крижаним поглядом.

— Ви йому хто?

— Я… Я — Домініка. Ніхто…

У мене навіть коліна підгинаються, коли це розумію. Я йому ніхто. А він для мене найближча людина на планеті, але дівчині та бугаям це точно нецікаво.

Мабуть, у мене зовсім убитий вигляд, бо крижана Віка вирішує зглянутись.

— Тимур Дем'янович поїхав зовсім недавно, якщо ти поспішиш, застанеш його на паркінгу. Він зазвичай у такий час обідає в «Резиденті», це якщо раптом не встигнеш.

Я захлинаюся у подяках та біжу. На паркінг можна дістатися за допомогою ліфта, як крикнув мені навздогін один з бугаїв, а я біжу і внутрішньо дивуюся, як мені виходить орієнтуватися в цих кам'яних джунглях.

Автівку Талерова я помічаю відразу. Точніше, я бачу Тимура у автомобілі з відкритим верхом — здається, це називається кабріолет. А поряд... Я застигаю і повільно ковтаю. Поруч сидить дівчина такої дивовижної краси, що мені хочеться закрити руками обличчя.

Вона щось говорить Тимуру, він кривить куточок рота — це те, що заміняє Тіму Талеру посмішку. І мене трохи відпускає. Якби він їй усміхнувся, я б померла, не сходячи з місця.

Тимур починає вирулювати з парковки, і я розумію, що втратила час. Мені не варто було розглядати його дівчину, а треба було одразу покликати його. Біжу навперейми машині і падаю на капот.

— Ідіотка! Ненормальна! — волає супутниця Тимура, він вискакує з машини і кидається до мене. У моє зап'ястя впиваються сталеві лещата, але я так рада його бачити, що не відчуваю болю.

— Тім! — я простягаю другу руку, мій голос тремтить, а по щоках ллються сльози. — Тіме, це я, Домініка...

І сповзаю капотом вниз, до колеса. Тім відпускає мою руку і падає біля мене на коліна.

— Домініка? Це ти? Що ти тут робиш? Чому ти плачеш?

А я розумію, що він мене не впізнав і плачу ще гірше. Мені було дванадцять, коли ми бачилися востаннє, минуло чотири роки, невже йому жодного разу не захотілося мене побачити?

— Тимуре, що це за дівчисько? — гидко верещить дівчина з машини Тіма, і я здогадуюсь, що вони швидше за все зустрічаються. Він возить її обідати, і, мабуть, з нею спить.

Звичайно, Тимур дорослий чоловік, йому тридцять років, і звичайно він спить з жінками. Якби тільки усвідомлення цього так не вивертало душу.

— Домініко! — Тім струшує мене, а я починаю плутано говорити, щоб він не подумав, що я просто його підстерігаю. Щоб не подумав, що я його переслідую.

Якщо я стану тягарем або набридну та стану докучати Тимуру Талерову, я цього не переживу. Я шморгаю носом, розмазую сльози і говорю, говорю, говорю… Про Владу, про те, як вона хотіла обрізати мені волосся, про те, як я її дратую, про те, як вона витрачає на себе мої гроші. І про те, що я сьогодні почула.

Тимур кам'яніє, а потім дістає телефон. Він віддає розпорядження — коротко, уривчасто, а я ховаю обличчя в долонях, бо надто боляче на нього дивитись. На нього, і на його видру, яка вийшла з автомобіля і бродить довкола нас із незадоволеним обличчям.

Приходять якісь люди, схожі на тих двох бугаїв-охоронців, і ведуть мене до офісу. Секретар Віка здається вже не такою крижаною, приносить мені чай з печивом, і я розумію, що зголодніла.

Приходять кілька чоловіків, називаються, але я від хвилювання нічого не запам'ятовую. Це юристи компанії, вони випитують у мене все докладно і весь час роблять позначки. Мені затишно тут, бо то його офіс, Тимура. Я засинаю в кутку між кулером і каво-машиною, і мені сниться, як Тім вчить нас, дитбудинківських малюків, робити схованки.

Ми їх називаємо «секретики».

Я роблю ямку, вистилаю її фольгою від цукерки, всередину кладу бусинку, яку випросила у виховательки. Тім підходить і допомагає мені присипати піском ямку, накриту скельцем. Потім бере мій палець і обережно робить у піску над скельцем круглий отвір. Я зачаровано дивлюся, як таємниче переливається фольга під склом, і намистинка здається мені справжнім скарбом.