Глава 3. Емоції

Вставши з ліжка, відразу укутуюся в улюблений синій халат. Уф, як холодно в кімнаті після ночі!

За вікном листопад, цілий тиждень йдуть дощі, а я так не люблю мерзнути. Босими пальцями торкаюся підлоги, здається, її холод обпалює мої ноги. Квапливо йду в кухню, щоб зробити чашку гарячої кави, що зігріває. Я люблю каву, це як частина мене, треба підбадьоритися — п'ю каву, заспокоїтися — теж кава.

Після від'їзду Марка пройшов майже місяць. Ролкер уже давно доплив до Австралії, він зараз насолоджується теплом, сонечком, й неймовірними новими пейзажами. Хотіла б я зараз опинитися там, поруч з ним.

Усі мої солодкі роздуми перериває телефонний дзвінок.

— Алло, доброго ранку! — чую веселий завзятий голосок Джил. — Ти вже прокинулася, соню?

Джилліан — колега, ми разом працюємо в театрі. Вона юна кучерява блондинка, з волоссям до пояса, й блакитними очима. Безтурботна та повна веселощів.

— Привіт, Джи! Я зараз п'ю каву та виїжджатиму. Зустрінемося де зазвичай?

— Звичайно, чекатиму тебе! Точніше, будемо чекати, — уточнює, з легким смішком в голосі. — Я буду з хлопцями. Все, Несс, давай, скоро побачимося!

Не встигнувши нічого запитати, чую в трубці гудки. Як швидко починається день та його бурхлива течія. Поспіти б за ним!

Одягаю чорні джинси, джемпер кольору стиглої вишні, та поспіхом допиваю останні, вже холодні ковтки кави. Поза сумнівом, ботильйони на високій шпильці, короткого крою чорне пальто, й сумка, подарована Марком. Він піклується, щоб у мене все було якісне та гарне. Можливо, якби Марк був трохи ніжніший й прихильніший, я назвала б його ідеальним чоловіком.

Високі підбори, макіяж, й довге каштанове волосся, додають упевненості в собі. Тому, на публічних зустрічах я намагаюся мати відмінний зовнішній вигляд.

Вибігаю з автобуса, й мчуся якнайшвидше. Ні, не спізнююся. Хочу швидше поринути в роботу, та до вечора забути про самотність. У театрі я стаю іншою людиною. Сцена, музика, відлуння голосу, що доноситься, оплески — це надихає, накриває з головою. Хочеться створювати щось нове, щось ще краще.
Коли пишеш сценарій, в першу чергу переживаєш його сам. Уявляєш, як за твоїми словами проживатимуть такі ж емоції актори, глядачі.
На жаль, я багато чого не вмію, доля не давала шансу нормально вчитися. Але, варто мені переступити поріг театру, всі мої мрії оживають, золоті промінчики щастя освітлюють внутрішній стан, й дарують нові надії. Дарують новий шматочок щастя!

На високих східцях біля коричневої цегляної будівлі стоять знайомі мені особи — Джил, її коханий Олівер, Олександр, а поруч його друг, який співає з ними в трупі. Поки підходжу, намагаюся згадати, як звуть високого брюнета. Крадькома розглядаю хлопця, що стоїть у профіль. Чорне пальто до колін, ідеальне, без щонайменшої порошинки, на шиї видніється білий комір сорочки, елегантні рукавички, чорні штани і туфлі, натерті до блиску. Модна стрижка, зі злегка скуйовдженим верхом. Волосся чорне, немов графіт.
Задивившись, усвідомлюю, що мені подобається, коли чоловіки в такому образі. Строго, стильно, сексуально. Стараюсь прогнати ці думки геть. Незручно, адже маю нареченого, не можна милуватися іншим.

— Оу, ну, нарешті! — вигукує Джилліан, та примушує свідомість опритомніти. Вона радісно обіймає мене за шию: — Ти приїхала! Ми змерзнули, а ти? Підемо, вип'ємо кави перед початком?

— Коли це я відмовлялася від кави?

Хочеться поглянути на високого брюнета. Здається, він зовсім не помічає мене, захоплено обговорюючи з Олександром деталі репетиції. У легкому та незнайомому розчаруванні, беру подругу під руку, й впевнено крокую до будівлі, щоб швидше зігрітися цього похмурого ранку.

— Як у тебе справи? — ніби в душу, намагається заглянути в очі Джил. — Він телефонує?

— Телефонує, кожного вечора. Повір, він навіть звідти знаходить причину посваритися, — не підіймаючи погляду, кручу чашку на блюдці. — Це нестерпно, Джилліан!

Щоб мій тон не перейшов на істеричний, швиденько роблю ковток кави.

— Ще б пак! Як ти з ним живеш? Це, звичайно, не моя справа, але він постійно чимось невдоволений.

— Він стабільний. Він упевнений в собі та сильний. Надійних чоловіків мало, й було б безглуздо втрачати таку людину.

Усміхаюся, адже кажу правду, й сподіваюся, що Джил це розуміє. Вона лише знизала плечима.

— Не знаю, Несс. Якось це дивно. Точно на весілля поїхав заробляти? Він, адже жодного разу на людях тебе ні обійняв, ні поцілував. У чому проявляється його кохання до тебе?

— Я теж не знаю. Цілуватися на вулиці при сторонніх для нього ганебно. Звикла вже до його капризів, хоч і складно. А кохання — воно проявляється в турботі, щоб я нічого не потребувала.

— Тобі б розвіятися трішки, поки є можливість, — лукаво підморгує, — і нерви твої поправимо!

— Ось з цим я погоджуюся!
Настрій злегка покращується від думок про прогулянку. У метушні останніх місяців зовсім не було часу та сил на зустрічі з друзями.

— Пропоную сьогодні ввечері піти до бару, пропустити скляночку пива. Можна до тебе, зі знижкою братимеш нам випивку? — Джил сміється, й плескає мене по плечу.

— Е, ні, тільки не до мене! Я й так проводжу життя на роботі, ще там і відпочивати? — розмахую руками, через що вона починає голосно сміятися, заражаючи своєю легкістю та веселощами.