Глава 5. Свято в барі

У Джилліан день народження дев'ятнадцятого листопада. Буде велика гулянка. Подруга обрала той самий бар, із зеленими диванами. Людей запрошено багато, вона у нас дівчинка товариська. Відчуваю, планується щось грандіозне. Але швидше за все, не для мене.

Ми з Марком не спілкувалися кілька днів. Моя образа минула, а йому, мабуть, нічого сказати. Він не я, виправдовуватися не стане.

Телефонує Джил. Голос веселий та бадьорий. У цієї людини взагалі буває поганий настрій?

— Не розбудила?

— Ні, лежу, думаю про твій день народження.

— Я знала, що ти мене любиш! — сміється. — Сподіваюся, залишишся до кінця?

— Так, залишуся. Я не можу таке пропустити. Та й вдома робити нічого. Мене ніхто не чекає.

— Ой, подруго, не кисни. Післязавтра все зміниться! Тобі буде краще, а не такі смуток-печаль, як зараз!

Завдяки її підступному почуттю гумору, мені завжди легшає. Неоднозначні жарти, з тонким підтекстом, який кожен розуміє сам для себе по-своєму. Це як приправа до гарної страви — смачно і так, але з нею буде цікавіше.

П'ятниця, вісімнадцяте листопада. Марк трубку не бере, на мої повідомлення відповів, що в нього все гаразд, працює. Після розмов про Мері М., мені вже стало байдуже, що він думатиме про мене.
Хоча, навіщо себе обманюю? Завтра я йду гуляти, тому сьогодні активно пишу для газети, щоб заробити трохи більше звичайного. Хочу купити собі ботфорти, вище коліна, на тонкій шпильці. Побачила їх у вітрині магазину, й просто “закохалася”.

З поставленим завданням справляюся раніше обіду. Квапливо біжу на автобус, й до редакції.

— Привіт, Бернарде, я принесла матеріали, — зустрівши його в коридорі, всміхаюся, немов Чеширський Кіт, задоволена виконаною роботою.

— Привіт, мій юний генію! Нарешті, ти взяла себе в руки! Написала стільки, що вистачить на п'ять випусків.

Бернард — літній чоловік, років шістдесяти п'яти, з великою сивою бородою і окулярами, що повисли на носі. Він добрий і завжди мені допомагає, даючи більше тем для статей, ніж іншим позаштатним авторам. Це один з небагатьох людей, який завжди мене хвалив і підтримував. Дізнавшись, яким складним було моє дитинство, він назвав мене «стійким олов'яним солдатиком». Я вдячна йому, всією душею!

— О, ти навіть написала про «Вкрадене різдво»? Маленька розумниця! Ця тема актуальна, народ зовсім з глузду з'їхав. Політкоректність до назви ялинки... — сміється, протираючи окуляри з коричневою оправою. — Підійди до Луїзи, нехай випише тобі премію. Джоне, візьми на верстання!

Він віддає мої рукописи помічникові з рудим волоссям та сірником у зубах, а сам спрямовується в бік кабінету. Задоволена, що мій план спрацював, розвертаюся йти до Луїзи, як раптом Бернард кличе:

— Ванессо, ти багато чого можеш! Не дай нікому тебе зламати!

Поглянувши з-під окулярів, добрим батьківським поглядом, махнув кулаком біля грудей, й зачинив за собою двері в кабінет. На мить зупиняюся, спочатку не розуміючи, чому він так сказав. Але, приймаю його слова, як життєве напуття, широко всміхаюся, та йду за довгоочікуваною заслуженою премією.

Ось я і в магазині! Ботфорти стоять на вітрині, з насиченим почуттям майбутнього задоволення, прошу продавця дати їх на примірку. Тонка, гладка, злегка блискуча шкіра, від одного дотику до такого взуття отримуєш екстаз. М'які, немає зайвих швів, блискавки майже не видно. Немов панчоха, красиво обтягують ногу, даючи при цьому можливість з легкістю ворушитися. Добре, що вони не занадто високо над коліном, інакше мало б зухвальний вигляд. Сучасний тренд моди, й ось я тримаю його в руках!

Високий худорлявий консультант магазину стоїть недалеко від мене, пильно стежачи за тим, як я приміряю чоботи. Це бентежить, але купівля зараз важливіше.

— Я можу вам чимось допомогти? — прокашлюючись, наважується поставити питання.

— Ні, дякую. Я їх беру. Упакуйте, будь ласка.

— Вашим ногам дуже личить цей фасон, — він говорить це, не червоніючи, а я відразу починаю нервувати.

— Це мило з вашого боку. Дякую за комплімент!

— Це не комплімент, це правда!

Ого, не знала, що до шикарних покупок можна отримати ще й шикарні компліменти! Що ж, це доволі приємно. Шкода, що буває рідко.

Стискаючи губи, щоб сховати задоволену усмішку, оплачую купівлю, й несу коробку з чобітьми перед собою, немов маленький трофей. Згадую, яку можу одягти сукню, щоб завтра піти на день народження Джил.

Прийшовши додому, озираюся на всі боки. Я одна. Все чисто, їсти не хочеться. Чим зайнятися? Раптом усвідомлюю, що можу взагалі нічого не робити! Просто відпочивати, подивитися фільм, й ніхто не скаже, що я ледарка і дивлюся "крокодилові сльози". Беру з холодильника колу, у шафі знаходжу чипси, та сідаю перед телевізором, ввімкнувши, нині популярний, арабський мелодраматичний серіал. Лід приємно шипить в склянці з колою, я розслабляюся, занурюючись у віртуальний світ чужого життя.

Чорна, обтисла в'язана сукня, з довгими рукавами й коміром, що закриває все горло, нові ботфорти, волосся вирівняне, макіяж з акцентом на очі. Я готова. Дивлюся на себе в дзеркало. Сукня до середини стегна, почуваюся некомфортно, хочеться обтягнути її нижче. Не вважаю себе гарною, єдине, що втішає, це чоботи, в яких зручно, попри велику висоту шпильки.