Глава 7. Не побачення

Прокидаюся від того, що яскраве сонячне світло б'є в обличчя. На настінному годиннику вже далеко за полудень. Ого! Нічого собі, оце я спала! Сідаю в ліжку,  озираюся. У кімнаті тихо та спокійно. За вікном ні звуку. Неділя. Дивуючись, розумію, що голова не болить, я відпочила та сповнена сил. Закочую очі. Не можна так піддаватися незнайомим емоціям!

Йду вмиватися. Прийнявши вчора душ, навіть не розвісила речі, щоб просохли. Незадоволено хитаю головою. Розслабилася Ванессо, так? Зараз, тільки каву вип'ю та візьмуся за справи!

На кухні згадую, що давно не палила, тому вирушаю в передпокій діставати сигарети з сумки. У кімнаті дзвонить телефон. Після того, як я його розбила він ледве працює. Номер невідомий. Можливо, Марк? Гаразд, ти вирішила його згадати? Моя відпочила совість теж вирішила прокинутися. Накочує смуток, глибоко зітхаю та натискаю кнопку.

— Добрий вечір! — трубці лунає грудний баритон, здивовані брови поповзли майже на верхівку голови.

— Девіде?

— Угу. Вийди на балкон!

Гудки. Нічого не розумію. Звідки в нього мій номер? Не прибираючи телефон із рук, виходжу на балкон, дивлюся вниз на вулицю. Біля дороги стоїть чорний мотоцикл, що виблискує своєю чистотою та блиском полірованої поверхні. Поруч, спершись ліктем, стоїть Девід, у руках дві картонні скляночки з моєї улюбленої кав'ярні. Він широко всміхається та підіймає їх, кивком показуючи, щоб виходила.

Стою в цілковитій розгубленості, дивлячись на нього з балкона так, як завжди дивилася на Марка. Це порівняння не дає моїм губам всміхнутися у відповідь Девіду.

Заходжу до кімнати. Що робити? Йти? Одягаю джинси, джемпер, куртку та черевики. У дзеркалі незадоволено відмічаю хвилясте волосся й обличчя без косметики. Поки ліфт їде донизу, з тривогою розмірковую, що скажу Девіду. Як делікатно зупинити, як пояснити про Марка, про його відсутність?

Сьогодні потрібно це все припинити. Мені приємна його увага, те, як він шанобливо та ніжно ставиться, те як дивиться, те як від нього пахне...

Хитаю головою. Досить!

Виходжу на вулицю. В яскравих променях сонця його усмішка ще світліша. Він йде назустріч, дивлячись прямо в очі. Від нього віє свіжістю, волосся звично скуйовджене вгору, білий джемпер, мотоциклетна куртка та чорні джинси. Роздивившись його, мимоволі про все забуваю, думки зносить ураган Катріна.

Простягає склянку, не кажучи ні слова. Роблю ковток. Солодкий, гарячий капучино. Усміхаюся. Сила обставин.

— Я склав план нашої втечі. Поїхали? — вказує на мотоцикл, на якому лежать два шоломи. Роблю ще ковток. Обпалює. Дивлюся в очі та киваю, погоджуючись.

Обходжу навколо мотоцикла, роблячи ковтки солодкого напою.

— Круізер "Honda Shadow Sabre", модель "VT1100". Сталева рама, п'ятиступеневий КПП, карданний привід та двоциліндровий двигун, диски литі…

— Двигун "Спіріт" та задні дискові гальма... — повільно додає Девід, трохи не вдавившись капучино. Його відвисла щелепа мене дуже смішить.

— Одна з останніх моделей. Гарненький! — грайливо підводжу брову.

— Ти не перестаєш дивувати, юна леді!

Безневинно знизую плечима та відвертаюся, щоб не бачив задоволеної усмішки. Бачиш, Несс, виявилось, ти ще вмієш дивувати!

Викинувши порожню скляночку, схрещую руки на грудях та дивлюся в очікуванні.

— Коли-небудь каталася?

— Ні.

— Будь готова, що після того, як спробуєш, більше не зможеш відмовитися. Це адреналін, це свобода, це весь світ. Це залежність!

Він допомагає надіти шолом. Знав би, що мій адреналін —  це його присутність…

Девід застібає куртку з косою блискавкою, надіває шолом та рукавички, сідає на мотоцикл, озирається, спостерігаючи, як я залізаю позаду.

— Тримайся міцно.

Обіймаю його за живіт, без підказок за що маю триматися. Відчуваю, як він напружився.

— Готова?

— Угу, — невпевнено відповідаю, здається, що серце зараз вирветься з грудей.

Заводить круізер, двигун починає басисто гарчати як дикий тигр, кожна клітинка мого тіла відгукується на цей звук легким тремтінням. Ми починаємо їхати. Ух, кров ударила в обличчя, всі м'язи стиснулися в передчутті швидкості. Притуляюся до Девіда сильніше. Він торкається схрещених пальців на животі та повільно продовжує відвозити мене якнайдалі від переживань, якнайдалі від домівки…

Ми проїжджаємо знайомим шляхом, яким я добираюся до театру. Страх від їзди на мотоциклі потихеньку зникає, я насолоджуюся новими емоціями, роздивляючись вулиці, наче бачу вперше. Девід їде повільно, мабуть, щоб я не хвилювалася.

— Ти скажеш, куди ми їдемо?

— Тобі сподобається, — голосно відповідає, перекрикуючи двигун, злегка повернувши голову до мене.

Минаємо одну з наймальовничіших доріг міста, Чарльз-стріт розташована між двома чудовими парками Бостон-Коммон та шикарним Громадським садом. Багряні, коричневі, жовті дерева переливаються в променях сонця яскравою палітрою фарб. Листя колишеться, махає нам услід, тихенько нашіптуючи мелодію вітру.