Глава 2. Прощання

Пізній вечір складається важко. Усім хочеться пити, іноді занадто багато, битися, кричати, сваритися, і з'ясовувати стосунки. Чомусь, люди люблять це робити саме в барі, після п'ятої чарки текіли.

На годиннику близько півночі, але адміністратор не квапиться зачиняти заклад. Звичайно, прибуток потрібний, але моїм ногам цього не пояснити. Гучна музика в кінці зміни не надає енергії, а лише викликає головний біль.

— Несса! — покликав Кері, й показав руками на грудях хрест.

Зітхаю з полегшенням, це знак, що час зачинятися. Вимикаю по черзі кілька рядів неонових лампочок над баром, потім на дзеркальних полицях з множиною пляшок, й поступово всю ілюмінацію молодіжного бару.

Сигнал клієнти розуміють, потихеньку шум від них згасає, вони щось бурмочуть один одному, обговорюючи незавершені бесіди, та підраховуючи купюри з гаманців. Все, п'ятниця, до зустрічі через тиждень!

Офіціанти закінчують прибирання столів, а я біжу в гардероб, переодягатися. Хочеться швидше зняти просочені запахом тютюну речі. Наступний тиждень працюватиму в кафе, там трохи легше, ніж в шумному барі.

— Ванессо!

Озираюся, й бачу, що назустріч йде Макс, наш постійний клієнт. Невисокий, приблизно мого зросту, русявий хлопець, з великими очима.

— Так?

— Привіт!

— Віталися вже. Ти щось хотів? Я поспішаю додому, — одягаю пальто, зараз не до розмов.

— Сильно поспішаєш? Хотів тебе провести.

Він простягає руку, і торкається мого волосся, допомагаючи дістати з-під пальта. Це сильно дивує. Поправляю комір, відкидаючи хвіст назад. Не люблю, коли чіпають моє волосся.

— Дякую, Максе, але мене хлопець забирає.

— Хлопець? Ем... Пробач!

— Нічого страшного, дякую за турботу, — трохи шкода його, тому пом'якшую тон, намагаючись не скривдити. — Все гаразд?

— Так, звичайно. Довго не наважувався підійти. Подобаєшся ти мені. Але, я не правий, тому, прошу забути про це.

Він скромний, очі опущені донизу, пальцями знервовано теребить ґудзики на куртці. Здається, в нього навіть з'явився рум'янець на щоках, від зніяковіння. Дійсно, несподіване признання. Не знайшовши відповідних слів, просто прощаюся.

— До зустрічі, Максе. Вибач.

Майже вибігаю з залу, щоб скоріше втекти від цієї ситуації. Виходячи з бару, бачу біля дороги Марка. Він сперся на капот машини, склавши руки на грудях, похмуро й задумливо дивиться у бік головного входу.

— Я чекав тебе, здається, цілу вічність.

— Вибач, адже знаєш п'ятниці.

— Багато разів телефонував та писав повідомлення.

— Бачила, але не було часу відповісти.

— Поїхали, — сідає в машину, заводить двигун.

Сідаю поруч, на переднє пасажирське сидіння. Задивившись у вікно, розпускаю тугий хвіст, від якого голова болить ще більше, мовчки спостерігаю за вогнями нічного Бостона.

— Мені скоро треба буде поїхати. Можливо, надовго. Це робоча поїздка в Австралію. З неї вийде зняти хороший куш. Але доведеться витратити пів року життя.

— Що? — я розгублена. Його слова розрізали не лише тишу, але й мою свідомість. — Так надовго ти ще не їздив! Чому пів року?

— Наша компанія перевозитиме на "ро-ро" запчастини для морських військових судів Австралії. Швидко це не вдасться зробити. Потім складання та установка, на мені буде повністю вся перевірка електроніки та зв'язку, — загадково замовкає. — Але, після поїздки ми зможемо купити квартиру, і жити не в тебе, а у спільному житлі.

— Принадно, але мені не подобається перспектива залишатися самотньою надовго.

— Зрозумій, я не можу відмовитися. Контракт вже підписаний. Не хотів говорити заздалегідь, щоб ти не відмовляла.

— Коли їхати? — це єдине, що зараз цікавить.

Як би ми не лаялися, не хочу, щоб він їхав. Минулого разу Об'єднані Арабські Емірати, а тепер нас розлучає Австралія. Така далека, невідома Австралія.

— Через тиждень. Зараз ми ще займаємося деякими формальностями, це складно і займає багато часу. Папірці, папірці... Вони більше вирішують, ніж люди та час, — фраза звучить двозначно, але я не вдаюся, всі думки спантеличені майбутньою самотністю.

— Треба скласти список усього необхідного, я цим займуся.

Хочеться плакати. Він вже від'їжджав на кілька місяців, але тоді ми тільки починали жити разом, чекати було нескладно, тому що була ніжність і кохання, навіть на відстані. А зараз…

— Марку, обов'язково напиши, що тобі треба, я все куплю.

Він здивовано дивиться, мабуть, не розуміючи, чому на моїх очах сльози.

— Не плач, я ще нікуди не поїхав, — простягає руку, й ніжно погладжує по волоссю. Стягує губи в тонку усмішку, єхидно поглядає, не відволікаючись від дороги. — Сумуватимеш?

— Буде складно.

— Ти впораєшся?