Глава 9. Час на рішення

До кінця робочої зміни почуваюся повністю розбитою. День пролетів непомітно. Переодягнувшись, виходжу на ґанок головного входу, втягую холодне осіннє повітря та дістаю сигарети. Роблю затягування й розпускаю волосся.

— Несса! — позаду лунають знайомі голоси. — Ти вже йдеш?

Це Макс зі своїм кращим другом Ентоні.

— Ти сьогодні маєш відмінний вигляд!

— Не сміши, — всміхаюся, дивлячись на черевики, — я сьогодні не я.

— Максе, твій шанс пролетів, може, мені пощастить? Ванессо, що ти робиш на вихідних? Сходимо на чашку кави?

— Ентоні, припини, — сердито бурчить Макс, — у неї є хлопець.

— Ну, це вона тобі сказала так, а зі мною піде. Так, принцесо?

Мовчки продовжую палити, мені приємні їх спроби флірту, та й Ентоні доволі гарний хлопець. Але це все несерйозно, жарти. Озираючись на всі боки, бачу, що з темряви вулиці виходить Девід. Так от, чому здавалося, що хтось спостерігає за мною! Він у куртці, джинсах, руки в кишенях. Його погляд незадоволений. Розглядає хлопців з презирством. Губи щільно стиснуті. Підходячи, показово цілує мене. Макс та Ентоні в подиві дивляться на нас. Біс! Я біля роботи, як це не вчасно…

— Привіт, зірочко. Підемо, я тебе проведу.

Махаю хлопцям рукою, засмучена реакцією Девіда.

— І що це було? — роздратовано запитує.

— А що було?

— До тебе завжди залицяються такі кадри?

— Це не кадри, я їх знаю. І вони не залицялися, а жартували. Щось не так?

— Не подобається мені твоя робота.

— А мені подобається! Це одна з моїх найулюбленіших справ після театру. Не розумію, чому ти гніваєшся на мене?

— Я не на тебе гніваюся, а на них.

Ого, такого не очікувала.

— Мені не до душі така поведінка, Девіде.

— Пробач, просто приревнував, — його голос пом'якшується, він обіймає та ніжно цілує. — Втомилася? Поїхали до мене? Приймеш ванну, відпочинеш, а вранці я тебе відвезу на роботу.

— Ні, дякую, хочу додому. Мені треба переодягнутися, перевірити пошту.

— Марк не телефонував?

— Ні.

Я не можу сказати, що ще ні в чому не зізналася. Спершу, треба розібратися з власною головою, перш ніж рубати чужі.

Заходжу додому, відчуття, ніби я не була тут цілу вічність. Кладу ключі на комод для взуття, на ньому лежить шарф Девіда. Беру його та сідаю на підлогу, притискаючи до носа, вдихаю аромат. Перед очима виникають епізоди нашого танцю на причалі. Як це було красиво! Йому вдалося затягнути мене у свої тенета.

Проводжу пальцями крізь пасмочко волосся, згадуючи його дотики. Збираю все волосся в долоні та притискаю разом із шарфом до обличчя, повністю сховавшись за ними, заплющую очі, стискаю губи зубами, даючи волю почуттям. Дозволяю собі заплакати. Тихо, без схлипувань, просто сидячи на підлозі в передпокої.

Я втратила здоровий глузд поряд з цим чоловіком. Захлеснуло хвилею захоплення, яке Девід дарує мені. Стільки нових емоцій за маленький проміжок часу. А як же мій принцип "дружба та любов вимірюються роками"?

Стягую з себе черевики та одяг, спрямовуюся в душ. Уперше стою під струменями води, повністю почуваючись розламаною. Маю зробити важкий крок — зізнатися Марку, що я йду від нього.

Потрібно стати сильнішою, щоб здолати все те, що звалиться на мене. Девід сказав, що буде поруч. Але розумію, що буде краще, якщо все зроблю сама. Не хочу, аби він втручався. Це буде наш з Марком розкол і нам потрібно буде його вирішити тільки вдвох. Намагатимусь зробити так, щоб вони навіть не перетиналися й не бачили один одного. І Марку буде не так боляче й мені легше.

Північ. Спати не хочеться. Я б зараз випила та з кимось поговорила. Вилила б свою душу в чийсь жилет. Джил! Дістаю в передпокої з куртки телефон та скидаю їй гудок. Ніч все-таки. Вона одразу телефонує, голос сонний.

— Несс? Щось сталося?

Почувши її голос, мою греблю прориває, починаю плакати.

— Джил, що я накоїла!

— Гей, мала! Грій чайник, я зараз буду!

— Ні, ти що, ніч вже... — але в трубці дзвенять тихі гудки.

Витерши сльози рукавом банного халата, йду в кухню, дістаю дві чашки, тістечка з холодильника, ставлю чайник на маленький вогонь. Сідаю на стілець та не кліпаючи, стежу за синьо-помаранчевими цівками газу, згадуючи іскорки в очах у Девіда.

Двоякі почуття, з одного боку хочеться перемотати час вперед, щоб швидше все вирішилося, з іншої — повернути назад, до рокової зустрічі біля театру.

Чую тихий стук у двері. На порозі стоїть Джилліан, у бежевому пальті з великими ґудзиками та в коричневій шапці, з-під якої в'ється пшеничне волосся. В руках пляшка персикового "о-де-ві" — прозорого фруктового бренді. Обличчя її стривожене та похмуре. Робить крок до мене й дуже міцно обіймає за шию.

— Не плач, не плач. Бо і я плакатиму…