Глава 10. Випадок у театрі

Двадцять восьме листопада, понеділок.

За вікном зривається сніг, пухнасті пластівці створюють чарівну зимову атмосферу. На вулиці мінусова температура, тому одягаю теплий в'язаний светр білого кольору, утеплені джинси, чоботи, подаровані Девідом та зимову куртку. Перш ніж вийти надіваю сіру шапку, з-під якої в'ється розпущене волосся. Сьогодні я без макіяжу, по сніговій погоді все одно зіпсується.

Поспішаю до театру, щоб швидше опинитися в обіймах мого адреналіну з чорними очима.

З Марком спілкувалися кілька разів, говорили ні про що. Зізнатися так і не наважилася, продовжую насолоджуватися таємними стосунками.

Підходячи до театру, крізь сніг, що посилився, помічаю чорний силует у пальті. Девід стоїть на сходинках, як тоді, коли вперше вдарило струмом від його погляду. Він один, дивиться в мою сторону, мимоволі починаю всміхатися й опускати очі. У руках у нього біла троянда. Невже для мене? Ох, такий вродливий! Сніжинки лежать на волоссі, створюючи візерунки, білі пушинки на довгих віях роблять темний погляд фантастичним.

— Доброго ранку, мій янголе, — дарує троянду, знімає рукавичку, й ніжно притримуючи за підборіддя, довго цілує в губи. — Доїхала без проблем?

— Доброго ранку. Так, дякую, автобус приїхав без затримок, заторів не було.

—  Хвилювався, що не міг забрати тебе. По такій погоді не їжджу на мотоциклі.

Він так стривожено дивиться, здається, що я відчуваю його прискорене серцебиття. Міцно обіймаю за шию, вперше зробивши це раніше за нього, вдячно цілую, на що отримую пристрасну відповідь. Усе тіло пронизує легким тремтінням. Девід роздивляється мене, струшуючи з довгого волосся сніг.

— Яка ти сьогодні ніжна… — ледве вловно торкається великим пальцем губ. — Мені подобається, коли ти така.

— Яка?

— Така… чиста. Коли яскраво-червоні губи блищать від поцілунку, а не від помади. Коли вії злітають вгору легко, не вкриті важкою чорною тушшю. І цей рум'янець на щоках від морозу… О, Ванессо, як я люблю тебе!

Цілує в кінчик носа, бере за руку, ведучи в театр. У животі пурхає сотня метеликів. Подобається відчувати себе коханою.

Заходимо в зал, тримаючись за руки, люди здивовано спостерігають за нами.

Сьогодні працюю з першокурсниками. Дівчата зацікавлено роздивляються Девіда, але він навіть не дивиться в їхню сторону. Відпускає мене, коли зупиняюся перед сценою, аби звернутися до студентів.

— Привіт, друзі! Почнемо через пів години, можете поки пити каву, готуватися. Намагатимемося сьогодні більше зробити. Попрошу, щоб нам дозволили зайняти зал на весь день. Тому, треба зарядитися.

Привітно всміхаюся, радіючи, що написаний сценарій різдвяної вистави сьогодні оживе на сцені театру від початку та до кінця. Я так довго до цього йшла! Писати його було б легше, якби не заважали власні життєві перипетії. Щоб матеріал був легким, чарівним та святковим, довелося постаратися. Потрібно було вимикати емоці та думки, які повністю поглинали в ході подій останніх тижнів. Проте, мені вдалося, й сьогодні буде перша репетиція.

Коли всі розійшлися, Девід підійшов до мене та обійняв.

— Ти чого? — трохи здивована.

— Мені подобається спостерігати за тобою. За промовою, за очима, які зараз світяться в передчутті улюбленого заняття. За тим, як захоплено дивляться на тебе люди. Ти скромна, адже не показуєш всього, на що здатна та що знаєш. Ти б могла бути важливою персоною в цьому світі, актрисою, співачкою або знімати фільми. Не знаю, здається, що ти б змогла зробити все, при цьому змінивши світ у кращу сторону. Внести в нього своє яскраве світло, навчивши мислити інакше. Ти дуже розумна та мудра, Несс.

— Повір, це коштувало великих зусиль та роботи над собою, щоб хтось міг назвати мене розумною.

— Ти не така проста, якою хочеш здаватися! Я б пив тебе, немов вино, щодня, насолоджуючись твоїми очима.

— Девіде... — збентежено опускаю погляд.

Він дістає з внутрішньої кишені пальта невеликий конверт та дає мені.

— Тільки пообіцяй, що прочитаєш, коли мене не буде поруч.

— А що в ньому?

— Я.

Здивовано підіймаю брови, розглядаючи бежевий конверт з усіх боків. Ні написів, ні печаток.

— Добре, обіцяю.

Ми йдемо до кабінету, щоб залишити одяг, випити кави та приготувати сценарій до репетиції.

— Хочу поставити питання. Ти сказала про наші стосунки? — спокійно запитує Девід, наливаючи в чашку каву з апарату.

 — Марку? Ні, ще не сказала.

— Чому? — його погляд пронизує. — Я не можу бути весь час у підвішеному стані. Мені необхідно знати, що ти тільки моя, й ніхто з минулого не завадить нам. Хочу бути не просто коханцем, хочу бути єдиним. Розумієш?

— Так.

— Я дуже люблю тебе, відпустити не зможу. Адже казав, що вкраду твоє серце? Мені воно потрібне повністю, цілком, віддано та без обману.

— Ти мені не віриш? — перелякано запитую.

— Я нікому не вірю, як і ти, в принципі.