Глава 12. Розбиті серця

Перше грудня. О пів на восьму ранку в палату заходить доктор Холл. Халат розстібнутий, під ним сіра футболка та джинси. Коротке каштанове волосся з ідеальною стрижкою "бокс", карі очі та гарна усмішка. На вигляд йому близько тридцяти років.

— Доброго ранку, міс Мілтон.

— Доброго, докторе Холл.

— Давно не спите?

— З шостої.

— Чекаєте результати?

— Угу.

— Тоді хочу вас заспокоїти, явних патологій не виявлено. Є невелике звуження однієї судини. Це може бути як наслідком спазмів, так і навпаки їх причиною. Звуження не критичне, але вимагає обов'язкового контролю. Я зараз розповім ваш новий ритм життя та дієту.

Незадоволена, зітхаю. Яка дієта? За останні місяці можна на пальцях перерахувати, скільки разів я нормально їла.

— Вам заборонені нервові перевантаження, а особливо стресові стани. Це найперше, що сприятиме повторним нападам. Навіть, якщо ви підете в подорож на двадцять кілометрів, не відчуваючи стресу ваше серце працюватиме стабільно. Треба контролювати та бажано зменшувати кількість надходження в організм кофеїну та алкоголю. Додатково ми призначили препарати магнію та калію. Більше пийте води, каву краще замінити чаєм з мелісою, чайною трояндою або шипшиною.

— Не можна кави? — все більше розчарувань.

— Не більше двох маленьких порцій, й тільки з додаванням молока або вершків. У чистому вигляді кофеїн прискорить скорочення, що може відбитися на самопочутті.

— Мені від кави легшає.

— Тому що у вас дистонія та знижений тиск. З одного боку допомагає, з іншого... Вам треба берегтися. Бажано, мати при собі нітрогліцерин. Та, звичайно, проба Вальсальви при перших проявах нападу. Детальніші призначення та рекомендації ви отримаєте від медсестри при виписці. А зараз, можете збиратися додому, — лікар щиро всміхається. — Чекатиму вас за місяць на контрольному обстеженні.

— Дякую, докторе Холл!

 — Просто Майкл.

— Дякую, Майкле.

— Знову дякує, — закочує очі та виходить з палати. — До побачення, міс Мілтон!

Не озираючись, зачиняє скляні двері та йде в коридор, де його відразу зупиняє  пацієнт, узявши під руку. Лікар привітно всміхається, киває та щось відповідає. Басистий голос чутно навіть крізь скло.

Починаю збиратися. Ура, нарешті додому!

— Алло, Девіде, мене виписують. Ти приїдеш? — радісно телефоную чорноокому.

— Який я радий, котику, вже в дорозі до тебе! Чекай, зараз буду!

— Чекаю, — всміхаючись, кладу телефон на тумбочку та йду вмиватися.

Дістаю з невеликої чорної сумки одяг, який дбайливо залишив Девід. Нові утеплені кросівки, сірий светр та спортивний костюм. Що ж, гаразд, зараз немає можливості вередувати. Склавши речі, виходжу і спрямовуюся до реєстратури. Видають якісь буклети з рекомендаціями, документи, й приносять куртку та шапку.

Крізь величезні скляні двері головного входу помічаю, що в лікарню заходить Девід. Коридором йде доктор Холл. Побачивши мене здалеку він всміхається, підморгуючи. У руках багато паперів, явно дуже зайнятий. Вдячно киваю йому та переводжу погляд на Девіда. Лікар зникає у дверях наступної палати, а я майже біжу назустріч адреналіну та кидаюся до нього на шию.

— Девіде!

Він кружляє мене, немов не бачилися цілу вічність.

— Несс! — любляче шепоче на вухо.

Знову всміхаюся, поруч з ним спокійніше, закоханий погляд затягує в тенета все міцніше.

Девід забирає шапку та надіває на мою голову, акуратно розкладаючи довге волосся по плечах, забирає сумку, й ми виходимо на вулицю, де нас чекає таксі. Як дбайливо він продумує кожну дрібницю!

— Ми поїдемо до мене, якщо не проти? — ніжно запитує, взявши за руку.

— Добре, — полегшено видихаю, радіючи, що більше не самотня.

На вулиці справжня зима, останні дні сніг не припиняв сипати, всі вулиці змінилися, багато магазинчиків вже прикрашені святковими вогнями. Усі починають готуватися до святкування Різдва.

Теж люблю це свято, це маленьке зимове чаклунство. Коли сім'ї долають тисячі кілометрів відстані, щоб опинитися разом за великим святковим столом, з ароматом цитрусових, у червоних светрах з оленями, запаленим каміном, у якому потріскують яблучні поліна. Шкода, що в мене ніколи такого не було.

Роздивляючись Бостон з вікна таксі, кладу голову Девіду на плече. Від нього приємно пахне, хочеться сісти йому на ноги та уткнутися в шию, не відпускаючи довго-довго, щоб сповна насититися цим чоловіком, який вкрав моє серце.

Мене знову вітають сірі шпалери його квартири. Тихо та спокійно. Жодного зайвого звуку за вікном.

— Йди в душ, я поки приготую тобі сніданок.

— Мені каву не можна.

— Зрозумів, — цілує та йде в кухню, — почувайся як вдома. Можеш брати все, що тобі треба. Все моє — твоє.