Глава 13. Душа навпіл

За вікном повільно настає зимовий ранок. Штори не закриті, лежу, спостерігаючи за сильним снігопадом на вулиці. Цю ніч я знову не спала. Здається, більше взагалі не зможу спати. На пам'ятній стрічці так і напишуть: «Померла від безсонної совісті».

5:01, темно, зимові хмари оповили місто, взявши під владу небо. Здригаюся від того, що лунає дзвінок у двері. Вилізаю з-під ковдри, обтягуючи рукави чорного светра нижче. Може, здалося? Дивлюся у дверне вічко. Марк...

— Ти? Як ти... — роблю крок назад, приголомшено на нього дивлячись. — Як ти...

Не можу зібрати воєдино всі слова. Він блідий, занадто, щоки впалі, під очима сіре. Заходить, кидає на підлогу велику дорожню сумку та зверху на неї куртку. Помічаю, що він сильно схуднув. Від широких накачаних плечей не залишилося й сліду.

Що відбувається? Згадую позавчорашній жах. Опускаю погляд на рукави светра, щоб не заплакати.

— Я прилетів.

Знімає чоботи та йде за мною в спальню. Сідаю на ліжку, підігнувши під себе ноги. Дивитися йому в очі не можу. Сівши на протилежному краю, зітхає, немов переводить подих. У кімнаті чутні тільки два дихання та стук годинника на стіні.

— Чому ти такий блідий та худий?

— Хіба тебе це хвилює? — голос звучить настільки холодно та спокійно, що в мене починається тремтіння. Мовчу, дивлячись у підлогу. — Я хворів. Останні тижні лежав у госпіталі під крапельницями.

Очі зараз випадуть з орбіт. Що? Госпіталь?

— А...

— Зате кинув палити, — нервово сміється, не даючи поставити питання.

Його усмішка... Відчуваю, що сумувала за нею. Худими руками він водить по джинсах, помітно, що почав нервувати.

— Отже... — дивиться на мене так, як не дивився ніколи в житті. Я не бачила таких його очей. Очі, кольору болотяного виру, стали майже сірими. Він, як і раніше, дивиться уважно, але вираз обличчя інший, м'який, вилиці не ворушаться. Говорить, трохи відкриваючи губи, й дивлячись з-під втомлених повік: — Отже, йдеш до нього?

Мовчу.

— Скажи, в чому він ліпший за мене? У ліжку?

Кидаю на нього злий погляд. Замовкає. Повільно опускається на підлогу, хвилину сидить, а потім стає на коліна та обертається до мене, дивлячись знизу догори. У його очах застигли сльози:

— Не йди. Я благаю тебе.

— Марку, не потрібно...

— Адже я не зможу без тебе! Розумію, що був поганим, не допомагав, не підтримував, ображав... Але, я кохав тебе!

Викрикує останні слова та падає обличчям на ліжко біля моїх ніг.

— Марку, припини. Я не можу. Надто пізно...

— Ні, це ти припини. Ти перестань! Скажи, ти кохаєш його?

— Так.

— Ні, ти подумай! Може, ти просто захопилася? Може, він просто дуже хороший та тобі це затьмарило очі? Скажи, що не кохаєш його! Скажи, що розважалася, поки мене не було! Скажи! Скажи!

Він кричить та б'є кулаками по ліжку, а потім заспокоюється, й пошепки вимовляє:

— Я пробачу, ти тільки скажи...

Моє серце зупиняється.

— Пізно.

— Ні, нічого не пізно поки ми живі. Я ніколи не згадаю тобі цього, моя сім'я, яка тебе любить як рідну, ніколи не згадає тобі цього! Я стану кращим, зроблю тебе щасливою, ти знову мене полюбиш! Адже ти все ще любиш мене?

— Я...

Замовкаю. Нігтями роздерла до крові долоні під рукавами светра. Він стоїть переді мною навколішки, плаче, готовий пробачити. Він — моє перше кохання та мій перший чоловік. Так, я його кохаю. І Девіда кохаю. Але виправити вже нічого не можна. Це крок в нікуди.

Несподівано кладе голову мені на ноги. Вираз обличчя кинутого пса посеред снігової пустелі.

— Навіть, якщо ти вагітна від нього, не йди...

Моя душа вибухає. Починаю голосно плакати, відштовхуючи його голову з моїх колін:

— Ні! Ні! Ні! Ти розумієш, що вже надто пізно?! Нічого не повернути! Ніхто не забуде! Це неможливо! Я не зможу з цим жити!

— Я зможу.

— Ні! І ти не зможеш! — кричу, задихаючись від панічного болю, від сліз, від ненависті до самої себе. — Нічого не вдасться, Марку. Вже нічого не повернути...

Пройшовши до вікна та закривши штори, замовкаю, сідаючи на ліжко. Кімнату наповнює морок, сірий зимовий морок. Витерши обличчя, він теж сідає поруч, зовсім близько. Відчуваю, як він дивиться на мене.

— Отже, це все? Кінець?

— Так.

Видихаю, втерши сльози светром. Серце гостро болить у грудях. Навіть не уявляю, як боляче йому зараз.

— Можна я тебе поцілую востаннє, на прощання?

Хочеться сказати йому «так», частина душі розколюється надвоє. Хочеться кинутися йому в обійми та благати про пробачення... Хочеться. Але я не зможу. Я сама винна. Я сама зруйнувала своє життя.

— Ні, — видихаю, а сльози водоспадом котяться до самої шиї.