Глава 14. Стальна жила

Лютий. 2006 рік.

У барі я більше не працюю. Після розлучення з Марком останні місяці живу у Девіда. Депресія поступово минає. Ніколи думати про минуле, щоб якось справлятися з тим, що навалилося. Бігаю в пошуках нової роботи. Вищої освіти немає, тому пристойну вакансію не знайти. Інші заробітки пов'язані з ресторанним бізнесом, а Девіда це не влаштовує.

До штату видавництва не взяли, тільки за допомогою Бернарда з редакції, мені вдається заробляти на проживання. У Девіда замовлень взимку практично немає, він продовжує виступати в театрі, зрідка їздить на гастролі. Але великих доходів від цього теж немає.

Сьогодні з Нью-Йорка приїжджає його мама, щоб познайомитися зі мною. Накриваю на стіл, поки Девід поїхав зустрічати її на вокзалі. Хочеться привітно прийняти, зав'язати теплі стосунки. За розповідями відомо, що вона також музикант, грає на альті в одному з оркестрів. Хоча про музику багато не знаю, але намагатимуся підтримувати розмову, щоб не здатися дурною.

У квартиру заходить невисока худа жінка, з великими блакитними очима, пшеничним волоссям та яскраво-червоною помадою. На ній бірюзового кольору пальто, білосніжний светр, чорні штани. Перлинне намисто елегантно підкреслює тонку довгу шию. Погляд строгий, холодний. Мені буде нелегко.

— Привіт, манюня, знайомся — це моя мама, Стефані. Мамо, це Ванесса.

— Для вас я місис Леман, дорогенька.

Ого, от як мене з порогу приборкали, навіть не встигла зронити ні слова.

— Приємно познайомитися, місис Леман, — простягаю руку, але вона не відповідає, йдучи повз мене в кухню. — Проходьте, ми вас чекали.

Схвильовано дивлюся на Девіда, той знизує плечима, мабуть, також здивований її реакцією.

— Місис Леман, ми приготували обід, можливо, ви зголодніли з дороги?

— "Ми" або ти?

— Я.

— Не голодна.

— Кава, чай?

— Кава.

Вмикаю кавовий апарат, заздалегідь розуміючи, що знайти до цієї жінки підхід буде важко. Але, я все ж спробую.

— Як добралися? Дорога була легкою? Зараз така заметіль, ми хвилювалися за вас.

— Все нормально. Як ви кажете, ваше ім’я?

— Ванесса Мілтон.

— Що ж, Ванессо Мілтон, де ви навчаєтеся, ким працюєте?

— Ніде не навчаюся.

— Чому? — здивовано розширила світлі очі. — Як можна ніде не вчитися?

— На жаль, мати, коли мені було десять років, поїхала з новим чоловіком в Лас-Вегас. З чотирнадцяти я вимушена була працювати, щоб якось прожити. У шістнадцять переїхала від них у Бостон. Тому, про хорошу освіту залишалося тільки мріяти, — безневинно всміхаюся, намагаючись розтопити крижану леді. — До недавніх пір працювала в барі, підробляю позаштатним автором у газеті та репетитором у театрі.

— Ким працювали в барі? Посудомийкою? — гидливо кривить червоні губи.

— Барменом, — спокійно відповідаю, ставлячи чашку. — Бісквіт?

— Я не їм солодкого, стежу за фігурою.

— У вас відмінна фігура, місис Леман, — сідаю за стіл навпроти неї. Девід пішов вниз до таксі, заносити валізи матері.

— Які у вас плани на мого сина, дівчинко? — пристукує довгими гострими нігтями по чорному столу, викликаючи легке роздратування.

— Плани на сина? — сміюся, оскільки планів на нього немає. — Ніяких планів, місис.

— Хочеш одружити його на собі та забрати квартиру? — обводить поглядом простору кухню.

— Місис Леман, у мене є своя квартира. Ніяких корисливих планів, можете не турбуватися, — де ж Девід? Він повинен зупинити її напади в мою сторону. Нервово поглядаю у бік дверей.

— Своя квартира? — знову підіймає брови. — Чому ж тоді тут ваші речі?

— Я живу з Девідом.

— Вам доведеться з'їхати, дорогенька. Я приїхала до сина на кілька тижнів. І мені б не хотілося бачити тут вас.

— Місис Леман, я кохаю вашого сина, й не хотіла б, щоб наше перше знайомство розпочиналося зі зневаги та закінчувалося взаємною ненавистю. Тому, якщо ви щиро бажаєте синові щастя, припиніть розмовляти зі мною в такому тоні. Впевнена, Девіду не сподобається, що дві його кохані жінки не можуть порозумітися між собою.

Спокійно роблю ковток кави, дивлячись прямо в її небесні очі. У душі все кипить, але перед такою "сталевою жилою" не можна показувати слабкість. Стефані припиняє стукати нігтями, стискає губи, проте нічого не встигає сказати, оскільки повертається Девід.

— Ви вже подружилися? — цілує мене в щоку, ласкаво обіймаючи за плечі. Його мати знову гидливо кривить губи.

— Так, твоя мама дуже мила жінка.

Місис Леман мовчки посміхається, награно роблячи щасливий вираз обличчя.

— Синку, ти мені не казав, що Ванесса живе в тебе.

— Казав, мамо, ти, напевно, забула.

— Я нічого не забуваю, — кидає на мене гострий погляд. — Я приїхала до тебе в гості, надовго. Мені треба десь ночувати.