Глава 15. Розірвати минуле

Вечір наступного дня, субота. З тривогою збираюся на зустріч з Марком. Не знаю, чого можна від нього очікувати, намагаюся передбачити його дії, щоб бути готовою відбити атаку. Одягнувши, вже вподобані байкерські чоботи, джинси, куртку та сіру шапку, за старою доброю звичкою, йду пішки до "Gemini".

Чим ближче підходжу, тим більше долає ностальгія. У темних вікнах видно мерехтливі вогні, доноситься приглушений звук музики. Мені б зараз туди, за барну стійку, до дорогоцінних блискучих келихів, різнобарвних лікерів та шумної атмосфери.

Останнім часом переслідує тиша, до якої ніяк не можу звикнути. Все-таки, я залишила у барі частину душі, зачинивши двері в безтурботний веселий світ. Дивно, захотілося знову поринути в нього. Принцип "жертви", крок назустріч стосункам з Девідом. Не треба шкодувати…

На вулиці сильна лютнева заметіль, холодний вітер грає довгим волосся біля обличчя. Швидкими рухами намагаюся його прибрати. Через чергове пасмо, що затулило очі, бачу силует, який йде крізь снігову стіну. За ходою вмить упізнаю Марка. Цю ходу я ніколи не переплутаю з чужою. Рівні плечі та різкі прямі кроки, в них одразу помітне армійське минуле, яке назавжди залишилося в чоловічому тілі та душі.

Підходить ближче. Має непоганий вигляд, однак вперше бачу його зі щетиною. Коли ми були разом, він ніколи не дозволяв собі бути колючим. З цікавістю роздивляюся, немов інше обличчя.

— Добрий вечір, Ванессо.

Такий до болю знайомий, дзвінкий гострий голос пронизує вечірню тишу.

— Привіт, Марку. Ось телефон, забирай. Сподіваюся, на цьому все. Прощавай.

Розвертаюся, щоб одразу піти, після того, як вклала телефон у його долоню. Роблю крок, але він хапає мене за руку.

— Стій!

— Марку, будь ласка.

— Поговорімо!

— Нам не про що говорити, відпусти!

— Дозволь сказати кілька слів. Що станеться, якщо я щось тобі скажу?

— Добре, давай, дві хвилини.

Він не відпускає руку, міцно утримуючи за зап'ясток. Я не вириваюся, але його дотики викликають біль у грудях через переживання.

— Як у вас справи?

— У нас? Все добре.

— Ти з ним щаслива?

— Марку... Так, я з ним щаслива. Ми розмовлятимемо по суті?

— Я не знав, чого чекати від твого нового бойфренда, тому забрав документи на квартиру.

— Що? — здається, я зараз впаду. — Навіщо? Ти хотів зробити якусь підлість?

— Як ти вважаєш, ти мені нічого не винна? — його рот кривиться в глузливій посмішці.

— Що я тобі винна?

— Ти жила моїм коштом. І коли я поїхав, мені зраджувала, продовжуючи користуватися моїми грошима.

— Опритомній, в мене є зарплата.

— Ці копійки? — сміється. — Витрати на лікарню, адже теж були з мого гаманця. Пожерти, попити, погуляти з бойфрендом?

— Марку...

— Ні, — протяжно чинить опір, — не Марк, а Несса. Несса все зламала.

— Пробач мені, будь ласка.

— Я, напевно, ніколи не зможу пробачити. Я довіряв людині на всі сто відсотків, а вона мене зрадила.

— Знаю, що вчинила жахливо. Мені досі соромно за вчинок. Але, від щирого серця прошу пробачити. Пробач мені та відпусти назавжди. Забудь мене.

Зовсім не планувала показувати слабкість, втім треба показати, що я не бездушне створіння, що розумію весь його біль та трагічність вчинку.

— Отже, борги ти не повертатимеш?

— Вважай, що гроші, які ти на мене витрачав, були оплатою домашньої праці. Ранніх сніданків, порядку та зіпсованих нервів. Так тебе влаштовує?

— Ні.

— Мені нічого тобі повернути, Марку. Як і не повернути минуле. І не змінити його, ніколи. Я тобі нічого не винна! У мене немає можливості та бажання щось тобі повертати.

— Совість мучити не буде?

— У мене давно її немає.

— Зате чесно, — посміхається.

— Ти зможеш прийняти мої вибачення?

— Вибачення прийняті. Але надто пізно. Та років через десять, я тобі нагадаю про борг, — його рука плавно опускається із зап'ястка в мою долоню. Відчуваю всім тілом, як по ньому пробіг озноб. Він дістає з чорного пакету теку та віддає.

— Я б ніколи не заподіяв тобі болю. Ти занадто поганої думки про мене, — відповідає на мій погляд Марк.

— Я пишалася тобою, на відміну від тебе, адже ти завжди вважав мене дурною.

— Це моя велика помилка, визнаю. І прошу вибачити мені.

— Як ти сказав, надто пізно.

— Ти так змінилася.

— У чому?

— Не знаю, стала якась інша, — обкидає поглядом з ніг до голови. — Інша. Зовсім інша.

— Адже багато що змінилося. І я змінилася. Мені треба йти.