Глава 18. Кримінал або коли чужі знають про твоє життя

Попри змерзлі ноги, настрій гарний, їду додому з радісним очікуванням зустрічі з Девідом. Він сьогодні не телефонував, чим я здивована. Очікувала, що як зазвичай, буде кілька дзвінків за день.

З вікна автобуса спостерігаю за темними спинами людей у світлі ліхтарів. Біжать вони додому знаючи, що їх чекають? Або поспішають скоріше сховатися від зовнішнього світу? У кожному є своя таємниця, своя історія, яка крізь снігову заметіль рябить, втрачається, стає чиєюсь тінню. Але ніколи не зникає.

На душі спокійно, думки про проблеми та турботи здаються не такими страшними. В мене вірять люди, навіть малознайомі. Бернард повірив, що впораюся з важкою роботою, зараз Алекс довіряє продовжити його статті. Віра. Довіра. Як багато в цих словах. Люди вірять у Бога, вірять в його могутність та благодать. Люди вірять у фаворита на перегонах, вірять у перемогу, успіх. Люди вірять чуткам, вірять безлічі слів та невичерпній хвилі інформації. А чи вірять люди один в одного? Чи вірять щиро, коли чують слова любові? Або коли клянуться у вічній дружбі? Чи вірять у почуття?

Якби ми з Марком вірили один одному, наші стосунки не розбилися б вщент. Він не вірив у мене, в мої, нехай малі, здібності. Я не вірила в щирість його намірів. Можливо, якби між нами була справжня довіра — все сталося б інакше.

Девід інший. Він м'який, спокійний, в ньому немає різкості. До нього хочеться притискатися в найсумніший момент, обіймаючи, як плюшевого ведмедика. Його грудний баритон пестить слух, змушує прокидатися самолюбство. Чорний закоханий погляд дозволяє повірити, що небо для птахів, а він для мене.

Цікаво, чи зараз думає про мене? Чи зайняті його думки мною, як мої зараз ним?

Підходжу до будинку. На засипаній снігом лавці, схиливши голову, сидить Девід. Волосся припорошене білими крупинками. Усміхаюся, ще навіть не бачачи його обличчя.

— Давно чекаєш? — тихенько питаю, підійшовши ближче.

Він встає та жадібно цілує, впиваючись теплими губами так міцно, що зводить дихання.

— Я не помічав часу, поки чекав.

— Ти не поїхав додому?

— Як бачиш...

Підіймаємося ліфтом та заходимо у квартиру. Девід мовчазний.

— У тебе все гаразд? — роззуваюся, мигцем поглядаючи на сумне обличчя.

— Моя мати мене нищить.

— Ходімо, розкажеш.

Зробивши чай та бутербродів, сідаємо на дивані у вітальні. Підгинаю змерзлі ноги та з цікавістю розглядаю нового Девіда, намагаючись прийняти його тугу та проблеми як можна ближче до серця.

Він постійно дивиться в підлогу та дуже мало в очі.

— До Бостона їде моя сестра з нареченим.

— Це добре, буду рада познайомитися з нею.

— Вона підвладна матері.

— Оу, тоді зрозуміло... — ще одна жила сімейства Леман.

— Я не хочу з ними жити в одному домі. Та не хочу бути без тебе, — підіймає чорні, такі сумні очі. — Вони позбавлять мене квартири, Несс. Мати віддасть її сестрі. Вона не хоче приймати наші стосунки.

— Тому що я жебрачка?

Тиша. Девід схиляє голову.

— Отже, живи в мене. А її запросимо в гості. Сподіваюся, мені вдасться заробити, накриємо стіл. Так, у хаті порожньо, але вона є, нехай побачить, що я не претендую на "вашу" квартиру.

— Несс...

— Ні, ні, Девіде, не кажу це зі зла. Я серйозно. Живи в мене. Щось придумаємо з меблями. Адже, це все можна вирішити, чи не так?

Сідаю ближче та кладу голову на плече. Хочеться хоч якось підбадьорити, втішити. Пальцями лівої руки перебираю м'яке вологе волосся. Терпкий запах парфумів манить доторкнутися носом до його шиї. Він завмирає.

— О, Девіде... Ми постараємося зробити заново, зробити краще... Правда?

— Ти не боїшся нічого?

— Боюся.

— Як тобі вдається зустрічати всі невдачі та не падати під їх вагою?

— Вони не варті мого падіння.

— І заради чого тоді старання?

— Заради тебе...

Він дивиться очима повними зірок, очима, в яких знову палають вогники, що тікають вгору від полум'я. Це колишній Девід. Це мій колишній адреналін.

— Я готова боротися за тих, хто мені дорогий. Й пройшовши не один крок, не зупинюся на черговий ступені.

— Тобі не треба боротися.

— Так, ти маєш рацію. Мені потрібно доводити. Знову. Що я... не порожнє місце... — тепер я дивлюся в підлогу. — Або ми пустимо все плисти за течією?

— Тебе моя мати образила. А ти готова знову пробувати налагодити відносини?

— Виходить, що в мене немає гордості? — запитально примружую очі.

— У тебе немає гордості. Проте є невидима сила.

— Чи погана пам'ять, яка... — сміюся, намагаючись зняти напругу.

— Яка вдає, що нічого не пам'ятає, — тихо доповнює Девід.