Глава 20. Хіба багато треба для кохання?

Вересень, 2006 року.

Мої статті опублікували, вдалося добре заробити. Сплатила борги, купила новий недорогий одяг, зручний рюкзак та розкладачку, щоб спати. Життя не налагодилося, але стало дуже активним. П'ятдесят п'ять кілограмів залишилися в минулому житті, зараз важу сорок вісім.

Ми багато подорожуємо, пішки або на машині з друзями. На кілька днів їздили на мотоциклі Девіда в Нью-Йорк. Це була надзвичайна поїздка. Незвичайна, хоч і недовга. Відвідали найцікавіші місця, побачили найкрасивіші пейзажі, сфотографувалися на тлі кращих архітектурних споруд світу.

Я залишилася у захваті від цього міста та поставила за мету обов'язково приїхати ще раз. Не вдалося сходити в Бродвей, проте довго гуляли багатолюдним Манхеттеном. Рух, життя, метушня. Хтось поспішає, хтось спокійно прогулюється з маленькою собачкою на повідці. Центральний парк — яке роздолля для польоту думки! І все це в самому центрі міських бетонних джунглів. Відпочинок від всепоглинальної урбанізації.

Місяць за місяцем життя стає іншим. Мені подобається, але звикати не хочеться. За спиною залишаються колишні бажання досягти успіху та відновити стабільність.

Під'їжджаємо до Бруклінського мосту, Девід встає з круїзера:

— Хочеш проїхати сама? — ласкаво зазирає в очі, в погляді помічаю лукавство.

— Правда?

— Так, я почекаю тебе.

Сідаю за кермо, не вірячи до першого гарчання двигуна, що буду їхати. Девід посилає повітряний поцілунок.

Мить і я вже їду в шаленому потоці машин. Серце сильно стукає в грудях, однак руки впевнено тримають кермо. Вітер розвиває волосся, огортає кожен міліметр тіла, я вриваюся в струмені зустрічним поривом, немов змагаючись з невидимим диханням. Розмірено крутяться колеса, плавно затягуючи мене в стан спустошеного простору, де є тільки я, шум двигуна, синє небо та золоті відблиски Бруклінського мосту.

Неймовірне відчуття руху, горизонту та свободи.

— Сподобалося? — Девід жадібно цілує, коли повертаюся до нього.

— Це зводить з розуму!

— Як твій рум'янець та блиск в очах!

Ми стоїмо на тлі запаморочливого пейзажу, дивлячись один одному в очі. Повз нас проносяться авто, люди та хмари, повз нас проноситься час. Захоплива пригода, дотики й погляди, які зачаровують. Казка без слів.

— Я так люблю тебе. Моя мила, ніжна, й така... смілива.

Девід гладить по щоці, змушуючи заплющити очі, проводить по волоссю, заводить руку на шию та притискається губами до скроні.

— Ти найкраще, що є в моєму житті... — шепоче він, очі палахкотять тисячами вогнів, здається, що в них відбивається небо.

Широкі джинси з кишенями на згині коліна, білі кеди та червона футболка. Волосся безладним водоспадом лежить на плечах. Я сиджу на підлозі у квартирі Алекса, згадуючи поїздку до Нью-Йорку. Куримо кальян, п'ємо вино та обговорюємо план дій на найближчий тиждень. Поруч зі мною Девід та Метт, скоро має прийти Емма. Все літо я працюю з Алексом, у нас з ним хороші дружні стосунки, навіть у Девіда.

— Коли приїдемо, потрібно буде розділитися, хтось з плакатами, хтось з найманими людьми. Мітинг має пройти спокійно. Втручання поліції нам ні до чого. І добре пояснюйте кожному, щоб не давали інтерв'ю телебаченню. Наговорять різної нісенітниці, а потім ми розбираємося. Нехай тримають рот на замку або відправляють камери до Несс. Якщо вже зовсім погано — то до мене.

— Так, — бурчить Метт, — наші колеги, але такі продажні. А ще кажуть, що ми жовта преса, яка друкує статті за "кеш".

— Метте, у них перевага. Люди більше не читають газети. Хочу поговорити з Армандом про те, щоб розширювати сферу, нам потрібна масштабність, — Алекс говорить це із захопленням, адже він любить свою роботу.

— Ти мені даси номера людей? Буду телефонувати, дізнаватися чи не передумали брати участь.

— Звичайно, Несс, — усміхається Алекс, — я напишу. Швидше за все, з масовкою будеш знову ти працювати, а Метт і Емма нехай займаються грошима та оплатою. Вони вже досвідчені, не хочу, щоб у тебе були проблеми. Коли приїде конгресмен, ні в якому разі не можна триматися разом, інакше розженуть.

— Нічого, ми їм нерви зробимо... — посміхається Метью, потираючи руки в передчутті небезпечної роботи.

— Це те, про що я тобі казав, коли ми познайомилися, Несс, — киває Алекс. — Це болото затягує, варто тільки ступити крок у безодню.

— Це мій останній вихід, пам'ятаю, — спантеличено зітхаю, — хоча мені подобається.

— Ми, здається, домовилися, Ванессо? — строго дивиться Алекс.

Останнім часом політичну компанію Арманда намагаються зруйнувати. І вся його "прихована діяльність" піддається небезпеки, в тому числі  й ми. На хлопців напали на причалі, коли були там, як додаткова охорона.

Планувалося рейдерське захоплення порожніх доків та занедбаної території, якимись "приватними особами". В інтересах міста було залишити причал у державній власності, тому заварювалася густа та небезпечна каша. Девіду не подобалося, що я в цьому брала участь, їздила в лікарню, давала свідчення поліції, збирала інформацію на загарбників та злочинців. Та й Алекс трепетно до мене ставиться, вони обидва наполягли, щоб я завершувала працювати в організації містера Брауна.