Глава 25. Друг

Червона часточка сонечка пливе за обрій. Я йду по теплому піску, пінні хвилі омивають ноги, біла сукня розвивається на вітрі, немов вітрило крихітного човна. Навколо тільки захід, гори та океан. Раптом хмари стають зовсім темними, закриваючи собою світло сонця, вони згущуються над моєю головою. У них починає виблискувати різнобарвний вогонь блискавок. Жахливий гуркіт грому приголомшує та лякає.

Прокидаюся від сильного гуркоту негоди за вікном. Сідаю на ліжку, схвильовано дихаючи. Це всього лише дощ. Обхоплюю голову руками, зануривши пальці у волосся. На годиннику майже п'ята ранку. Довго спала. Емоції втомлюють сильніше, ніж фізичне навантаження.

Заснути більше не вдається. Тому, торкнувшись ногами холодного паркету, повільно йду в кухню. Вмикаю диск з музикою Стінга, заварюю каву й, вдихаючи рятівні аромати з чашки, підходжу до вікна, розглядаючи осінню зливу та поступовий початок світанку. За спиною на столі різко починає деренчати дзвінок мобільного телефону. Усередині все стискається.

— Так?

— Міс Мілтон?

— Це я.

— Вас турбують з "Медікал-Центр", — серце стукає на рівні паркету, — містер Леман отямився. Він слабкий, але весь час запитує про вас. Йому пояснювали, що ще рано, але він наполіг, щоб вам повідомили.

Затискаю рот рукою, щоб стримати схлипування, адже сльози полегшення хлинули з такою ж силою, як і злива за вікном.

— Передайте йому, що я скоро приїду. Дякую, що зателефонували!

Втираю сльози, вдячна небесам за те, що почули мої прохання. Одягаю джинси, білий светр та чоботи, які подарував Девід. Збираю волосся у високий недбалий пучок й, захопивши рюкзак та парасольку, біжу до ліфта. Виходжу на вулицю, шум сильного дощу гучним звуком вривається у свідомість. Куди ти розбіглася, Несс? Гроші на таксі є? Немає. Дістатися автобусом у такий час нереально. Зупиняюся. З парасольки навколо мене стікає водна завіса. Розумію, що без допомоги не обійтися. Дістаю з кишені джинсів телефон, набираю Алекса.

— Так, Несс, що сталося? — голос сонний, розбудила.

— Пробач, що турбую так рано. Мені потрібна допомога, не знаю до кого звернутися...

— Я слухаю.

— Зателефонували з лікарні. Девід отямився. Не маю грошей на таксі, дістатися не знаю як.

— Зрозумів. Ти зараз де?

— Біля свого будинку.

— Почекай мене, а краще повернися в будинок, щоб не промокла, а я зараз умиюся та приїду. Поїдемо разом. Добре?

— Звичайно. Через скільки ти будеш?

— Думаю, що хвилин за десять впораюся.

— Мені так незручно, Алексе, дякую тобі, — чую його зітхання в трубці.

— Ванессо, все гаразд. До зустрічі.

Кладу телефон у кишеню, несвідомо засікаючи час. Хочеться скоріше потрапити до Девіда. Беру сигарету, запальничка, як на зло, не спрацьовує, немов змушуючи почати хвилюватися. Роблю глибокий видих та знову б'ю пальцем по коліщатку. Яскраве помаранчеве полум'я грайливо танцює перед очима, піддаючись силі вітру. Швидко підкурюю, переминаючись з ноги на ногу, залишаюся на вулиці чекати приїзду Алекса.

Видихаючи дим, крізь пелену дощу роздивляюся краплі в калюжі, які при падінні перетворюються на великі бульбашки. Раптом згадую, що не повідомила про подію матері Девіда. Біс, як могла забути? Але, я не маю її номера. Був, утім я видалила, після дзвінків, у яких вона виливала на мене відро гидот, що немов з-під крана, лилися з червоних губ.

"А ти не вважаєш, що телефон занадто дорогий подарунок?"

"Довго ти збираєшся жити коштом мого сина? Заарканила у свої ланцюги та витягуєш з нього все. Жебрачка".

І ще багато всього спливає в пам'яті. На щастя, ці думки перериває світло фар машини, що наближається. Це Алекс. Він зсередини відкриває двері, поряд з водійським сидінням, миттю складаю парасольку та мимоволі пригнувшись від дощу, застрибую в салон. Поправивши пучок волосся, дивлюся на годинник, вбудований в панель приладів. 5:35 ранку. Пів години тривали більше, ніж вічність.

— Дякую, що так швидко приїхав.

— Ти стояла на вулиці весь час? — не слухаючи, спантеличено питає Алекс.

— Так, не хотіла повертатися додому.

— Змерзла?

— Все гаразд. Дощ переслідує мене по життю, — скрушно відповідаю, а в голові рояться швидкоплинні картинки, немов на перемотуванні фільм, де кадрами є моя доля та всі ситуації, пов'язані з дощем.

Обережно та неспішно автомобіль від'їжджає від будинку, й ми занурюємося в стихію. Працюють склоочисники, змахуючи безперервні струмені води, крізь які роздивляюся сірий, похмурий, ранковий Бостон. Він такий порожній, самотній. Будинки, дерева, будинки. Дощ...

Хвилини поїздки тягнуться повільно. Ось, нарешті, під'їжджаємо до вже знайомого паркування. Сховавшись під парасолями, швидко йдемо алеєю до входу в лікарню. Повз нас, з ввімкненою сиреною, пролітає автомобіль швидкої допомоги, здалеку бачу, що на вулиці миттєво з'являються люди в уніформі, зустрічаючи машину. Знову привезли якогось хворого або потерпілого. Будь здоровою, людино...