Глава 26. Винна

Прокидаюся від того, що під подушкою люто дзижчить телефон. Номер невідомий.

 — Алло!

 — Міс Мілтон?  — знайомий голос, але спросоння не розумію, хто це.

 — Це я.

 — Арманд Браун вас турбує. Нам потрібно поговорити.

 — Що трапилося? Щось з Девідом? — сон як рукою зняло.

 — Пов'язане з ним. Ми дізналися та знайшли тих, хто це зробив.

 — Хто ж? — зірвалася з ліжка, протираючи очі, й відкидаючи книгу з якою заснула.

 — Виходьте, поговоримо.

 — Куди виходити? — його гострий голос насторожує.

 — Я біля вашого будинку, в машині.

 — Взагалі-то я спала...

 — Нічого, я почекаю, виходьте.

Якби це не було пов'язано з Девідом, не пішла б, але мені необхідно дізнатися новини.  Миттю вмиваюся, кілька раз проходжу по волоссю гребінцем й, одягнувши спортивний костюм, біжу до ліфта.

На дорозі стоїть чорний дорогий автомобіль марки "Mercedes-Benz", сяючий перевагою над іншими залізяками. Бачу його вперше, тому продовжую шукати знайомий автомобіль, на якому їздить містер Браун. Схрестивши руки на грудях через осінню прохолоду, починаю хвилюватися, але через кілька секунд з дорого автомобіля лунає сигнал гудка. Обертаюся, авто під'їхало ближче, за кермом бачу Арманда. Він виходить й, окинувши мене зацікавленим поглядом, обходить навколо машини, спритно спираючись на тростину, відкриває двері біля пасажирського сидіння.

— Сідайте, міс, — люб'язним тоном пропонує, злегка нахиливши тулуб.

Насупивши брови, влізаю в машину. У салоні аромати дорогий шкіряної оббивки, чоловічого м'якого одеколону та розкоші, якщо в неї є запах. Браун сідає за кермо з незворушним виглядом. Я мовчу в очікуванні.

— Ми знайшли його. Він вже затриманий та знаходиться в поліції, — дістає з паперового конверта фотографії та записи з кримінальних справ: — Ось, знаєте його?

— Ні.

— Ситуація, яка сталася з вашим хлопцем, не випадковість. Дана людина, простеживши за містером Леманом, який виходив з банку з великою сумою грошей, напав на нього з метою пограбування. Гроші поки не знайдені, але як тільки буде щось відомо, вам їх повернуть у повному обсязі.

О, наша скарбничка... Девід пішов зняти гроші, щоб віддати їх мені. Бідолаха. Мало того, що був побитий, так ще й грошей позбувся. З ненавистю розглядаю фото величезного страшного чоловіка, у татуюваннях та лисиною. Дивно, що Девід взагалі живий після зіткнення з цим громилом.

Відчуваю на собі погляд. Віддаю містеру Брауну конверт:

— Величезне дякую за допомогу, за те, що не залишилися байдужим. Впевнена, що поліція самостійно не впоралася б з пошуками цього бандита.

— Він вже є в базі, тому після впізнання йому загрожує тривалий термін. Однак не бійтесь нічого, в момент нападу він був під дією наркотичних засобів, навіть не пам'ятає на кого напав. А якби і пам'ятав, вас би не торкнувся. Ну, і вашого хлопця...

— Все завдяки вам? — дивлюся прямо в очі.

— Завдяки вам... — тихо відповідає. В подиві опускаю свій сміливий погляд.

— Що ви маєте на увазі, містере Браун? Я нічим не відзначилася на роботі у вашій компанії, ніяких заслуг не маю.

— Все простіше. Ви мені дуже запали в душу, міс, — здається збентеженим та тепер сам відводить погляд убік. — Ви мені подобаєтесь Ванессо, за стійкість духу, за розум, за приховану жіночність. Ви дивовижна жінка! І вашому хлопцеві шалено пощастило, що ви обрали його.

Що за грім серед ясного неба? Я подобаюся містерові Арманду Брауну? Людині, якого бояться навіть міцні чоловіки? Від слів якого підлеглі починають сутулити спину? Ось це новини! Ось це... чергова порція проблем?

— Я був здивований відмовою прийняти подарунки. Якби на вашому місці був би хтось інший, вважав би це за неповагу. Але, ви змогли відмовити так, що я не відчув ні гордості в словах, ні образи. Тільки впевненість. Впевненість, що нам дійсно не варто вечеряти. Хоча даремно. Можливо, ви передумали? — примружившись, зазирає в очі.

Дивлюся на цього симпатичного, але страхітливого чоловіка та не вірю вухам. Свою зацікавленість до мене проявляє не остання людина в Бостоні, житель кримінальних та політичних світів. Для когось це здалося б лестощами, а мені здається небезпечним.

— Містере Браун, моє серце зайняте, якщо ви натякаєте на симпатію до мене. А якщо ви хочете на знак вдячності за допомогу отримати "мене", то цьому не бувати. Краще вбийте!

Від його сильно округлих очей стає і смішно, і страшно. Адже я не знаю, якою буде реакція. Тихо ковтаю слину, щоб приховати хвилювання. Арманд починає сміятися, чим дивує ще більше.

— О, Ванесса! Яка ви чудна! Якби хотів отримати "вас", я б навіть не питав, — розумію, про що він говорить. — А вбивати... Що ви? Ви мені дуже подобаєтесь, аби вбивати. Хотів спробувати позалицятися й надалі завоювати ваше серце.

Він всміхається, а мені хочеться втекти звідси негайно.

— У мене є коханий чоловік. А навіть, якби була самотня, то ви старший за мене.