Глава 27. Не панікувати!

Жовтень, 2006 рік.

Довгі пальці спритно перебирають клавіші, попри залишки саден. Сумна мелодія, сповнена низькими нотами, тихою луною розноситься залою театру. Девід сидить за фортепіано і, не помічаючи нічого навколо, плавно грає нову композицію. На ньому чорна сорочка та штани, верхній ґудзик заманливо розстебнутий, волосся акуратно зачесане. Ноги в елегантних туфлях вміло тиснуть педалі інструменту, створюючи чудові переливи звуку. Спостерігаю за ним здалеку, не хочеться переривати сплеск емоцій та натхнення. Він повертає погляд в мою сторону, чорні очі пильно дивляться на мене, руки не відриваються від клавіш. Всміхаюся та йду до нього.

— Чудово, але дуже сумно, — лагідно торкаюся плечей, провівши рукою вздовж спини. — Люблю спостерігати, коли ти граєш.

— Я ще не привів у порядок нічого, — не обертаючись, Девід перебирає клавіші, у пошуках потрібного звуку.

— Ти талановитий музикант, Девіде, завжди тобі це казала. Чудовий скрипаль, піаніст. А твій голос втілення ніжності та мужності одночасно.

Він бере мою руку та міцно цілує, потім притискається щокою, й на мить завмирає.

— Люблю твої руки, Несс.

— А я твої. Як самопочуття? Працювати зможеш?

— Так, все добре, тільки голова болить. Думаю, що впораюся.

— Я сьогодні буду в барі до півночі через гостей. Як і де ми домовимось зустрітися?

— Можу забрати після роботи, поїдемо до тебе.

— Добре, ти мені зателефонуєш?

— Якщо потрібно.

— Звичайно, потрібно! Тебе не було поруч кілька тижнів. Думала, що зачахну від туги, — дивлюся на нього очима повними теплоти, щоб розумів, я чекала його, боролася з його матір'ю за відвідування. І зараз мені хочеться, щоб він був поруч.

— Тим більше, нам потрібно поговорити, — його голос настільки серйозний, що стає моторошно.

— Про твою матір? Девіде, я довго терпіла. Гаразд, мені заборонено заходити до вашої квартири, але лікарня... Це був перебір з її боку!

— Ось про це і поговоримо.

— Ти ж знаєш, що я не хотіла і не хочу з нею сваритися!

— Оправдовуєшся чи мені здається? — очі чорніше ночі.

— Приїхали, — що зараз відбувається? — Девіде, не знаю, що вона говорила про мене. Два тижні я приходила до тебе та вислуховувала... А ти не розповідаєш нічого.

У напівтемряві залу обличчя Девіда виглядає дуже сумним та напруженим.

— Зараз прийде трупа, маю працювати. Я зустріну тебе біля бару. Зателефонуй близько опівночі.

— Добре, ти будеш вдома? Вона там?

— Так, здається, вона і не збирається повертатися.

— А батько?

— Він не говорить ні слова проти її думки, — отже, підтримує всі рішення, не сперечаючись. Зручний чоловік. — Мені не подобається твоя червона помада.

— Ми побачилися вперше після кількох тижнів у лікарні, а тобі не подобається помада? — серджуся на нього. — Думала, що захочеш цілувати, а не критикувати. У мене вже був критик, вистачило, знаєш? Час бігти на роботу, сподіваюся, що ввечері ти будеш щасливіший поруч зі мною.

Цілую в губи, швидко поправивши хвилясте волосся, що впало на обличчя. Іноді здається, що він щось не договорює. Девід встає, щоб провести на вулицю, в цей момент почали повертатися його колеги після перерви. Він йде поруч, руки в кишенях, брови насуплені, дивиться вдалину, немов розмірковуючи про щось важливе. Який гарний і мій... Він помічає усмішку, зупиняється біля виходу з театру.

— Сумувала? — голос низький та важкий.

— Сумувала. Страшенно сумувала, — зазираю в чорні очі, щоб побачити взаємні почуття. — А ти?

— Так, — гладить великим пальцем по щоці, утримуючи за підборіддя. — Ти сьогодні виглядаєш приголомшливо.

Девід нахиляється та цілує, на губах залишаються червоні сліди від помади. Знайшов спосіб, щоб прибрати її. Усміхаюся.

— Ти невиправний, Девіде.

— Ці губи тільки для мене, — тихо шепоче, проводячи пальцем по верхній губі. — Тільки мої. Ти вся моя. Так?

— Так, нічого не змінилося, Девіде, щоб тобі не казали. Не слухай, це все брехня.

Він розуміє про що я, робить півкроку й опиняється зі мною віч-на-віч. Навколо нікого, лише за дверима театру вирує життя. Заводить праву руку на шию під волоссям, від чого тіло кидає в жар, відхиляю голову назад. Лівою рукою гладить від підборіддя до западинки між ключицями, обхоплює всіма пальцями шию і, нахилившись до губ, цілує, а потім тихо шепоче:

— Я бачу і чую тільки тебе. Відчуваю кожний твій погляд та дотик. І тільки так можу зрозуміти, що відчуваєш ти. Чи любиш ти мене, як і раніше...

Поглинаю в себе його шепіт, слабо усвідомлюючи, про що він говорить.

— Звичайно, люблю. Мені потрібно постійно доводити це? — різко розплющую очі, зустрічаючись з його поглядом. Він нервує, облизує пересохлі губи, пильно дивиться на мене.

Знайомий погляд сумніву. Всього кілька тижнів без мене, а він вже піддався впливу матері? Ні. Не повинен був. Я приходила, телефонувала, все розповідала. Приводу не було.