Глава 28. Чудовисько

Вечір видається напружений. У кухарів вилітають тарілки з рук, офіціанти б'ють келихи, гостям постійно хочеться те, що не було зазначено у попередньому замовленні. Я йду в бар, беру дві пляшки шампанського, заходжу в кухню, ставлю чашки, гучно відкриваю пробку й наливаю.

— Дівчатка, сюди, на хвилину, — даю кожному чашку. — Нам усім треба заспокоїтися. "Дорогі" клієнти у нас не вперше, давайте не будемо працювати, немов тільки відкрилися! Хочуть замовлення — робимо! Посуд б'ємо тільки в кухні, не в залі. Їх нічого не повинно відволікати. Вони зараз гарненько вип'ють та втратять пильність. А поки, потрібно показати весь досвід і талант. Для цього потрібно заспокоїтися! Замінюйте один одного: хтось пішов викурити сигаретку, інший стоїть на його місці, ніяких зникнень всім одразу та ніякої роботи без маленької перерви. Сподіваюся ви мене розумієте? Я не вмію говорити коротко...

— Головне, що можна курити, — радіє Хлоя, — а то вуха у трубочку зав'язуються.

Усі починають сміятися, роблять ще кілька ковтків з чашок та повертаються на робочі місця.

Не знаю, як працювали попередні адміністратори, але мені шкода персонал. Допиваю шампанське та йду провідати в барі Кері. Клієнтів багато, молодь, гучно грає музика й світяться неонові промені.

— Кері, йди на перекур, я підменю, — кричу на вухо, бачачи його червоні щоки.

Зайшовши за барну стійку, із задоволенням відзначаю, що після мого звільнення нічого не змінилося в порядку розміщення предметів.

Коли Кері повертається, вирушаю на пошуки тихого місця. Хочу дві хвилини самотності. Підходжу до дзеркальної двері, що веде до прихованого коридору, де знаходиться кабінет директора, бухгалтерія та деякі підсобні приміщення. На годиннику близько десятої вечора. Чую знайомий голос за спиною, у відбитті дзеркала бачу, що до мене наближається Арманд. На ньому біла шовкова сорочка, він починає розв'язувати вузли чорної краватки та знімає її.

— Ванессо! Де ж ви ходите? Чому не розфарбовуєте мій вечір своєю присутністю?

— Ваш вечір? — чую від нього сильний запах спиртного.

— Так, у мене сьогодні день народження. Неофіційний, — всміхається, а я нічого не можу зрозуміти. — Офіційний знає тільки мати, я та кілька близьких людей.

— Гра для публіки? Хліб і видовища? — саркастично питаю.

— Істину говорите, — розстібає верхні ґудзики коміра, оголюючи шию. — Ви сьогодні як запашний бутон троянди в саду зі штучних квітів.

— Дякую. Мені треба йти. Приємного вечора. І з днем народження! — хочу зробити крок назад, щоб відчинити дзеркальні двері, але Арманд підходить ближче.

— Ванессо... — погляд темніє. — Ви не передумали на рахунок моєї пропозиції?

— Вибачте, я тоді в машині сказала все, що думаю. Нам нема про що говорити.

— Ти, мабуть, не розумієш, як дієш на чоловіків? — він стоїть занадто близько, поглинаючи мій простір. — Немає таких дівчат, які стійкі у своєму рішенні. До будь-якої можна знайти підхід. До будь-якої можна знайти ключ доступу. Просто деякі системи трохи складніше, їх довше зламувати...

— Містере Браун, на вас чекають гості. А я не система, я людина. Мене не треба ламати. Навіть на десяту спробу злому скажу "ні".

— Ти не настільки сильна, щоб встояти.

— Перед ким? Перед вами? Містере Браун, ви занадто багато випили й поводитеся некоректно. Я піду, потрібно працювати.

Тільки роблю крок, як він міцно хапає мене обома руками за стегна та притискає до дзеркальної двері спиною. Арманд так близько, що чую запах його одеколону, запах алкоголю...

— Відпусти, — ричу, — негайно.

— Яка вперта дівчинка... — нахиляється, треться обличчям об моє волосся.

— Я тебе не боюся, Арманде. І якщо не відпустиш — закричу.

— Я лагідний, не треба кричати, — притискає мою голову за підборіддя до скла і нахиляється до губ. З усього розмаху, вклавши всю силу в руку, ударяю долонею по правій щоці так, що його голова відсторонюється від мого обличчя.

Арманд тримається за почервонілу шкіру, підіймає з підлоги краватку, вирівнюється і довго роздивляється мене. Дивлюся без емоцій, ніби нічого не відбулося. Облизнувши пересохлі від хвилювання губи, підходжу до нього. Беру руками за комір, поправляю, починаючи застібати ґудзики. Потім, підводячись навшпиньки, прислоняюсь до його вуха:

— Я тебе не боюся. І я тебе не хочу.

Плескаю рукою по плечу й, поправивши розпатлане волосся, повільно йду в зал кафе до гостей. До його гостей. Чую позаду смішок. Він наздоганяє та починає говорити, крокуючи поряд:

— Не даси себе зламати? — усміхається оточенню, яке нас зустрічає на шляху.

— Не дам.

— Хороший рівень підготовки. Справжній боєць, — лукаво поглядає. — І пробач, таке більше не повториться.

— Це алкоголь, — відповідаю натягнутою уїдливою посмішкою та різко розвернувшись, крокую в іншу сторону до музикантів.

Удаючи, що розмовляю з гітаристом, скоса поглядаю на Брауна. Він сидить у центрі столу, спершись рукою на сусідній стілець, усміхається, щось говорить чоловіку, який поруч, але не зводить з мене очей.