Глава 29. Лист

Близько восьмої ранку дзвонить телефон. Алекс Картер.

— Так, Алексе, привіт.

— Привіт! Не розбудив?

— Ні. Я давно не сплю.

— Ти б не могла під'їхати в редакцію?

— Мені о десятій потрібно бути на роботі, постараюся встигнути. А що потрібно від мене? — згадую про вчорашню ситуацію з Брауном.

— Бернард поїхав у відрядження, просив передати якісь твої папери.

— Добре, я скоро приїду, Алексе.

— Що з твоїм голосом? У тебе все гаразд?

— Не телефоном. До зустрічі, — кладу трубку, інакше знову почну плакати.

Одягаю джинси, светр та куртку. Не хочеться бути гарною. Але, через те, що на роботі є вимоги, кладу в рюкзак косметичку і чорну зручну сорочку, в якій менше буду привертати увагу. Довге волосся закручую в джгут та зав’язую пучок на потилиці.

Йду редакцією. Накочує ностальгія, коли чую запах паперу та активне клацання кнопок клавіатури. Стукаю до кабінету Алекса.

— Так, увійдіть. Привіт, Несс, — він підводиться, щоб привітатися, однак на мить завмирає, уважно роздивляючись мене. — Що сталося?

— Привіт, Алексе. Які папери мені залишив Бернард?

— Ось, — простягає невеликий пакет, — сказав, що в архіві знайшли твої коробки, які вважали загубленими.

— Так, я пам'ятаю. Це з театру в якому я працювала.

Зазираю в пакет. У ньому кілька скріплених сценаріїв, чернетки, записи. Залишилося менше половини, мабуть, решту викинули. Поправляю вміст, й раптом помічаю маленький гострий куточок конверта. Не може бути! Повільно тягну його. Це той конверт з листом, що дав Девід перед тим, як я потрапила в лікарню. Серце починає шалено стукати в грудях.

— Несса! — думки перериває Алекс, торкнувшись плеча. — На тобі обличчя немає! Що сталося?

— На мені немає обличчя... — яка двозначна зараз ця фраза. — Я вчора отримала ляпаса від Девіда...

— Що? — в Алекса червоніють щоки та округлюються очі. — За що?

— Не важливо. За те, чого не було, — відповідаю, не піднімаючи очей. Не впевнена, що Алекс знає про наміри Арманда.

Він відходить у куток кабінету, дістає з невеликої шафи куртку, одягає та підходить до мене.

— Ходімо, нам треба поговорити! —обіймає за плечі та виводить до зали видавництва. Усі мої думки зайняті зараз конвертом, що лежить у пакеті.

Ми йдемо парком Пол Ревір з казковим видом на міст Закіма. Краса архітектури та осінньої природи трохи відволікає від проблем.

— Візьми, — Алекс подає склянку кави, — зігрітися не завадить у такий холодний туманний ранок.

— Дякую, якраз вдома не встигла випити кави...

— Розповідай!

— Він подумав, що я зраджую. Обізвав, я його вдарила, а він у відповідь мене. Тут нічого розповідати Алекс. Це межа моїх можливостей. Але я впораюсь.

— Зраджуєш? Якось дивно. Здається, більш відданого ставлення, як у тебе до нього, я не бачив. До кого він приревнував?

Замовкаю, роблячи гарячий гіркий ковток і дивлячись вдалину на густий туман над мостом. Не хочеться розповідати. Арманд бос, до чого ці розмови?

Дзвонить телефон.

— Алло? Картер, слухаю, — робить кілька кроків у бік від мене. — Пробач, Несс, хвилинку.

Поки він говорить телефоном, роздивляюся різноколірні дерева, тремтячи від поривів холодного вітру.

— Ванессо, зараз під'їде містер Браун...                 

— Що? Навіщо?! — злякано перебиваю на півслові.

— Йому потрібно поговорити зі мною, — Алекс здивовано спостерігає за моєю реакцією, — це не займе понад п'ять хвилин.

— Добре. Де він? — шукаю очима силует, але серед перехожих немає нікого схожого.

— Ходімо ближче до паркування. То ти мені скажеш, через що Девід тебе обізвав?

Не згадуючи ім'я Арманда, коротко пояснюю ситуацію. Попереду бачу знайомий автомобіль. Біля нього стоїть Браун і говорить телефоном. Він обертається й дивиться спочатку на Алекса, потім на мене. Його погляд складно пояснити словами.

— Привіт, Ванессо, — каже, прибираючи телефон у кишеню пальто, — Картере!

— Доброго ранку, містере Браун, — уривчасто відповідає Алекс.

Арманд не зводить з мене очей, уповільнюю крок, пропускаючи Алекса вперед, а сама залишаюсь позаду. Опускаю очі, адже не бажаю дивитися на цю людину.

Вони про щось тихо говорять, я не слухаю, не цікаво. Кручу в руці пакет, хочеться прочитати лист прямо зараз.

— Він тебе вдарив? — здригаюся від різкого голосу Арманда. Він стоїть переді мною, погляд скляний.

— Тобі Алекс сказав? — злобно дивлюся на Картера, який явно вражений нахабним зверненням до містера «страху».

— Хочеш, йому руки переламають? — вилиці ворушаться, він вперто дивиться в очі.