Глава 30. Відпусти мене

Лютий, 2007 рік.

«Ласкаво просимо до Бостону». Гучний голос бортпровідниці перебиває музику в навушниках.

Пасажири починають повільно виходити з літака. Морозне повітря в терміналі нагадує про вимушене повернення додому. Відрядження підійшло до кінця. Тимчасова робота в «The Wall Street Journal[1]» стала величезним зрушенням у моєму житті. Неймовірна пригода, у якій я в черговий раз відмовилася від усього та змінила шлях руху. Холдинг, що видає ділову газету, планує відкривати нові проєкти. Можливо, й надалі матиму підробіток у цій сфері.

Але, доведеться зробити спочатку важкий крок — зустрітися з Девідом, який всі ці місяці не дає спокійно існувати. А ще переїзд. Так, Бостоне, занадто багато з тобою пов'язано, проте переді мною відкриваються двері до іншого світу. Відкривається можливість домогтися успіху. І якщо не щастить в особистому житті, потрібно будувати кар'єру. Не відчуваю себе щасливою в журналістиці, але відчуваю в ній свободу. Останній рік була немов у клітці. Маленька пташка хоче полетіти. Не дивлячись на те, що зовсім одна...

Засніжені вулиці міста, по яких метушаться перехожі та світять улюблені помаранчеві ліхтарі... Скоро я поїду від вас назавжди. Туди, де вогнів у тисячі разів більше і де вже нічого не буде нагадувати про минуле.

— Алло! — черговий дзвінок Девіда. — Ванессо, ти приїхала?

— Так, здрастуй. Я в Бостоні.                              

— Ми можемо зустрітися?

— Здається, я тобі казала, що між нами все скінчено.

— Ти прилетіла вечірнім рейсом, дозволь допомогти тобі з багажем дістатися додому?

— Девіде, якщо ти хочеш знову просити вибачення — не варто. Багато води спливло за три місяці. Багато думок були передумані.

— Мені погано без тебе... — його голос такий рідний, але такий далекий.

— Довелося багато працювати та їздити країною. І ти про це знаєш. Хочу просто відпочити, а не продовжувати з'ясовувати з тобою стосунки. Яких вже немає...

— Несс...

— Ні, Девіде!

— Озирнись!

Що? Зупиняюся й обережно обертаюся. Він стоїть за двісті метрів від мене. Неймовірно вродливий. Пальто, рукавички. Моє улюблене чорне волосся. Стискаю губи. Мені його дуже не вистачало.

Девід наближається, білий сніг огортає темний силует. Підійшовши, знімає синій шарф та одягає мені на шию.

— Зовсім роздягнена, холодно адже... — ніжний погляд пронизує до самих п'ят. — Я сумував.

— Благаю, давай не будемо продовжувати, — знімаю шарф, який пахне ним до запаморочення, й віддаю йому в руки.

— Ми можемо залишитися друзями?

— Після того, що ти зробив — ні. Девіде, мені важко з тобою говорити. Я поїхала додому. Вибач...

Йду в пошуках таксі, хоч речей й не багато, але снігу в Бостоні вище колін. І страшенно холодно. Тонка куртка не захищає від хуртовини. Однак, у кишені лежить велика сума зароблених грошей, можу дозволити собі пляшечку пристойного вина і тихий вечір на самоті.

Не звертаючи уваги на те, що Девід крокує позаду, впевнено сідаю в жовтий автомобіль таксі. Поки водій закриває багажник, дивлюсь у вікно на чоловіка, яким були зайняті всі мої думки впродовж останнього року. Він стоїть біля дороги, дивиться на мене лагідно, благально, з надією. Дивиться як раніше, при перших зустрічах. Хочеться вийти, кинутися до нього в обійми, і немов у кращих мелодрамах, все виправити та жити довго й щасливо.

Кладу руки глибше в кишені, й ховаюсь носом у комір куртки. Цьому не бувати. Я не слухаю серце, я слухаю розум. Як би це не було боляче та складно…

Трохи здригнувшись від лютневого морозу, їду геть.

У винному магазині беру пляшку не дивлячись на цінник. Каліфорнійське «Cabernet Sauvignon», зараз це найкращі ліки.

— Міс, вартість цього вина майже п'ятсот доларів за пляшку. Може, запропонувати вам щось інше? — осудливо й гидливо, роздивляється мене з голови до ніг, дівчина-продавець.

Мовчки дістаю з кишені п'ять купюр із зображенням Бенджаміна Франкліна і кладу перед нею.

— Пробачте, міс, — опускаючи голову, зніяковіло відповідає, відраховуючи гроші на решту, й упаковуючи пляшку в гарний чорний пакет з картону.

Ось я і вдома. Здрастуйте, порожні стіни. Знімаю сіру шапку, струшуючи безліч сніжинок, підстрижене волосся до плечей в'ється м'якими хвилями. Згадую здивовані очі перукарки, вона зі сльозами відмовляла не стригти довге волосся. Але життя інше, і я інша.

Наливаю дороге вино в чашку, укутуюсь у червоний плед і, діставши стос паперів з рюкзака, беруся перечитувати статті. Потрібно перевірити наявність помилок, можливо, щось змінити в тексті. З невеликим почуттям гордості беру газету, в якій опублікована моя стаття. Одне з найвідоміших у світі видавництв зацікавилося моїми роботами!

Відчуваю себе боягузом, коли починаю пакувати речі. Хочеться плакати, втім не буду, стримаюся.

Нью-Йорк — місто мрія, там все зміниться. Все почнеться заново. Сумуватиму за Бостоном. За тихим причалом, за театральним вивіскам. Буду сумувати за ароматами, які назавжди залишаться в пам'яті. За ароматами книг, важких пилових фіранок, троянд, хризантем і димом дешевих сигарет з ковтком гіркої кави.