Глава 31. Я не боюсь

Виходжу з таксі, в оточенні величезних скляних бостонських хмарочосів, які підкорили з самого початку життя в цьому місті. Підіймаю голову до неба. Сильний вітер розкидає волосся, витвережуючи від почуттів студеним поривом.

Підходжу до будинку. На вкритій снігом лавці, схиливши голову, сидить Девід. Подумки повертаюся у минуле, згадуючи, як була рада його бачити, так само зустрівши біля будинку взимку. Ціла вічність пролетіла між двома різними людьми. Між романтичним музикантом, який писав музику для мене і між чоловіком, який не вірить нікому. Не вірить мені.

Так хочеться притиснутися до нього... Він підіймає голову і дивиться прямо в очі. Встає й підходить ближче. Завмираю, стоячи на одному місці.

Девід знімає рукавичку і торкається моєї щоки гарячою рукою. Заплющую очі. Ні, Несс, не можна піддаватися! Це буде помилка! Не можна! Будь сильною! Він проводить рукою по губах, по волоссю, прибирає сніжинки з вій. Починаю тремтіти.

— Тихіше, Несс, тихіше... — о, біс, що це за покарання?

— Будь ласка, йди, Девіде... — не розплющуючи очей, шепочу. — Йди...

— Поверни обручку, яку я подарував, — не забираючи долоню зі щоки, спокійно говорить він. Різко відкриваю повіки та дивлюся на нього, немов прокинувшись від короткочасного божевілля.

— Добре, поверну, — відстороняюся, щоб піти.

— Зараз поверни. Не хочу, щоб хоч щось нагадувало тобі про мене, бо тобі плювати на все.

— Ти п'яний, Девіде. Добре, підемо, віддам тобі її, — без жодної думки, проходжу попереду. Він йде слідом, чую скрип снігу від його кроків.

Заходимо у квартиру. Девід проходить у кімнату і вмощується на дивані. Кинувши на нього швидкий погляд, йду в спальню, щоб знайти та повернути все, що він мені дарував.

У коробочці, яку ми разом розмальовували сердечками й написами любові, знаходжу всі його листівки та мішечок з обручкою. Закушую губи, щоб не заплакати. Забирайте, забирайте у мене все! Душу, серце, подарунки... Мені нічого не потрібно!

Обертаюся і здригаюся. Девід стоїть у дверях спальні та спостерігає за мною.

— Ось, все тут, — простягаю червоний пакетик з янголятками, — все склала, забирай. Ось обручка. Подаруєш кому-небудь.

Сарказм він не оцінив. Дивиться на мене, як на підбите пташеня.

— Що-небудь ще? Начебто все склала. А, ні, чоботи ще. Забереш?

— Ти завжди гостра на язик, так?

— Ні, — замовкаю. Мабуть, так працює моя «подушка безпеки», яка починає допікати у відповідь.

— Чому ж, ні? Від ласкавої люблячої Ванесси нічого не залишилося? — крокує по кімнаті, не зводячи з мене очей.

— Вибач за той ляпас! Мені було дуже боляче від твоїх слів... Якби я тоді стрималася, у нас все могло б бути нормально. Чи ні?

Він підходить ближче й стає прямо переді мною. Мимоволі підіймаю голову, щоб бачити його очі.

— Тобі завжди були важливішими інші люди, а не я.

— Ні! Девіде, з чого ти взяв? — відчуваю, що підвищую тон, потрібно контролювати себе.

— Подружки, робота... Ти до них поспішала більше, ніж до мене. До Джил, яка поводиться, як...

— Як повія? — знову не стримуюся.

— Так, саме так! — киває, навмисне хмурячи обличчя. — І ти туди ж, за нею! Сукні, спідниці, підбори, кафе, бари...

— Девіде, припини! Ми мільйони разів це обговорювали...

— Ні, Несс, ти будеш слухати! Бо ти пішла, а не я. Тож слухай, може, винесеш урок.

— Ти покохав мене саме таку! У сукні та на підборах! Ти танцював зі мною, лагідно торкаючись мого тіла крізь сукню, вдихав мій аромат! Забув, так? — майже кричу. — За що ти мене покохав? Адже ти казав за душу, за очі, за розум?

— У тебе немає душі. Ти кидаєш всіх, хто тобі набридає... — дивиться на мене з-під насуплених брів.

— Я змінилася заради тебе. Перестала носити сукні, підбори, користуватися косметикою. Перестала спілкуватися з друзями. А що зробив ти? Адже сам говорив про кроки назустріч.

— Забула згадати, що кинула багатого нареченого через мене! — сміється.

Мене всі чомусь хочуть навчити. Звинуватити. Образити. А коли будуть любити? Ніхто не знає, ні?

— Та до біса все пішло! До біса гроші! Чому ти чуєш матір, друзів? Чому не чуєш мене? Я любила тебе, Девіде, любила! І зараз люблю. Але, ти такий дурень, такий юний, такий злий і ображений! Я не хочу більше нічого! Забирай пакет та йди звідси, щоб я тебе більше ніколи не бачила!

Він робить крок ближче і різко заводить руку мені на шию, під волоссям. Не ніжно. Міцно.

— Ні, Несс, не піду, — його обличчя так близько, чую сильний та неприємний запах алкоголю.

— Девіде, — пом'якшую тон, — ти занадто багато випив. Благаю, зустріньмося завтра! Ти будеш у нормальному стані. Я знайду інші подарунки та поверну тобі. Їдь додому, будь ласка.

— Ось, як швидко ти хочеш від мене позбутися, так? — тихо гарчить, нахиляючись до моїх губ й залишаючи на них легкий поцілунок.