Глава 32. Це все доля

Скручуюсь клубочком на доволі просторому сидінні. Мені холодно, не страшно, просто холодно. Ясності в очах, як і раніше немає. Від оббивки салону лине приємний аромат. Аромат чистоти, дорожнечі. Нахлинув напад кашлю, відчуваю, як моя свідомість кудись закочується. Автомобіль їде швидко, тіло ніби у невагомості. Абсолютна тиша.

— Зараз мені стане погано, — видавлюю з себе, розуміючи, що заколисує, — я зіпсую вам салон...

— Заспокойся, Ванессо, все нормально. Ми скоро приїдемо. Без паніки.

— Що? — на мить приходжу до тями, намагаючись згадати, чи говорила своє ім'я. Встаю, щоб глянути на водія, й одразу падаю на сидіння, боляче вдарившись об двері. Свідомість покинула мене.

Щось страшенно тисне на спину, ноги звідкись звисають, шия болить... Розплющую очі. На стелі миготять яскраві лампи. І все догори дриґом. Напружую втомлену шию та підіймаю голову. Дідько, мене хтось несе на руках. Хто? Куди? Тут таке яскраве світло. Я нічого не бачу. Відблиски, силуети, тіні…

— Ох, і налякала ти мене, — сердито говорить чоловічий голос.

— Де я? Хто ви?

— А ти очі свої красиві розплющуй ширше, — пошепки каже.

Хто ти, такий серйозний? Роблю глибокий видих і знову підіймаю голову. Прозріння. По вестибюлі лікарні мене на руках несе доктор Майкл Холл. Його обличчя не видає жодної краплі хвилювання. Побачивши мої широко розплющені очі, він усміхається, оголюючи ідеальну усмішку.

— Докторе? — здивовано питаю. — Але як?

— Я тебе теж хотів запитати, як? — смішно ворушить бровами.

— Опустіть мене, я зможу піти сама.

— Лежи вже, командуєш мені тут, — фиркає він, — тут я головний. Марго, швидко палату. І відразу робимо ЕКГ, якщо треба веземо її в кардіо.

До нас підбігає жінка, а за нею кілька медпрацівників з каталкою. Мене укладають, вкривають, роблять якісь маніпуляції. Не зводжу очей з чоловіка з короткою стрижкою і гарною усмішкою. Йому подають білий халат, який він швидко одягає поверх сірого джемпера. Накидає стетоскоп на шию і підходить до мене:

— Все буде добре. Ти молодець!

Відчуваю, що роблять укол. Сильне тремтіння тіла поступово починає зникати. Заплющую очі та розплющую вже у синій палаті.

— Не знаю як, але твоє серце впоралося, — чую чийсь голос з боку вікна.

— Докторе Холл, ось результати по крові, — медсестра віддає невелику теку з паперами, й одразу йде з палати.

— Я хочу подякувати вам, докторе... — невпевнено бурмочу.

— Не мені дякуй. Це все доля, — дивлюся на нього і безглуздо кліпаю. — Що ти так дивишся своїми зеленими очима? Це все доля. Не я.

— Я не можу залишатися в лікарні, маю їхати.

— Добре, але кілька годин тобі варто полежати, відновити сили. А вранці я тебе відвезу. Тут недовго залишилося.

Відвертаю голову. Соромно перед ним за цю ситуацію. Він торкається плеча, обійшовши навколо ліжка, щоб подивитися на мене:

— Гей! Все добре, чуєш? Тебе ніхто не скривдить. Ти в безпеці!

Від його слів по шкірі проходить тисяча голочок. Згадую кожну подробицю сьогоднішньої ночі.

— Постарайся заснути. Я зайду до тебе трохи пізніше, — поправляє ковдру, вкутуючи мої ноги сильніше, й тихо виходить з палати.

Заплущую очі. Досі не вірю, що це сталося зі мною. І як тепер жити далі?

Прокидаюся від тихого шелесту. Доктор Холл ставить на тумбочку вазу з трьома трояндами, побачивши, що я прокинулася, широко і щиро всміхається.

— Це тобі, — киває на квіти, — щоб підняти настрій. Щоб ти всміхалася.

— Дякую.

Сідаю на ліжку, спантеличено дивлюся на ноги.

— Що таке? — Майкл підходить ближче, зазирає, прибираючи в бік моє волосся, що впало на обличчя немов завіса. — Тобі погано?

— Ні... — стежить за моїм поглядом.

— А! Я зрозумів. Тобі нічого взути, щоб дістатися додому? Чому я не подумав? — ляскає себе по лобі та прочинивши двері, кличе когось з персоналу.

Заходить медсестра. З цікавістю спостерігає за Холлом.

— Ось, — витягує з кишені гаманець та дістає звідти пластикову карту, — побіжи, купи їй взуття. Добре? Я потім віддячу.

Дівчина боязко киває, дивлячись на мене, а потім йде.

— Не треба було. Навіщо? Я поверну вам все, у мене вдома є гроші.

— Ображаєш. Заспокойся, гаразд? — супить брови. — Зараз тобі зроблять ще один аналіз, можна буде їхати додому. Якщо, звичайно, ти не хочеш заїхати у відділок поліції...

— Ні! Ні, я не хочу.

— Даремно, — різко відповідає, й прямує до дверей: — Не можна дозволяти такого ставлення до себе.

Через годину повертається медсестра, приносить мені чоботи, шкарпетки, светр, куртку та шапку. З острахом дивлюся на велику кількість пакетів. Та тут, мабуть, тисяча доларів витрачена.

— Доктор Холл сказав, щоб ви одягнулися, міс Мілтон, він скоро прийде, забере вас. У нього зараз операція, — в її тоні помічаю нотку захоплення.