Розділ 8.

Квітень 2021

Катя

Не скажу, що ці три роки промайнули непомітно, бо для мене вони були безкінечно-довгими і складними. Починати життя в новому місті виявилось не так просто, як здавалося моїй яскравій уяві. 

Якщо батькові вдалося знайти хорошу роботу електрозварювальника, то в мене з пошуками було дуже проблемно. Як виявилось, вагітних не дуже охоче приймають на роботу, а точніше - не приймають. Я обходила не один десяток фірм, де чула одну відповідь - ми вам зателефонуємо. Не дочекалась. 

Через місяць безрезультатних пошуків до мене подзвонили з однієї компанії і повідомили, що я прийнята. Моїй радості не було меж, але пізніше виявилось, що взяли мене не без допомоги Назара. В хлопця виявилась купа зв'язків у столиці, якими він радо користувався і допомагав увесь цей непростий для нас час.

Якщо вагітність моя протікала просто чудово, то після народження дитини ситуація змінилася з точністю до навпаки.

Молока в мене не було, тому Матвійко змушений був обходитися сумішами, упаковки яких змінювалися зі швидкістю світла. В сина була страшна алергія на лактозу, тому нам ледве вдалося підібрати суміш, яка б йому ідеально підходила. Далі почався справжній треш, адже дитина перехворіла майже всіма можливими хворобами не зважаючи на зроблені обов'язкові щеплення. 

Я нервувала, зривалася на близьких, від цього почалися безкінечні сварки і докори, які доводили мене до божевілля. І це ми пережили, однак не без допомоги Назара.

Він був поруч, завжди. Навіть в моменти, коли я його відштовхувала і зривалася, Назар не залишав нас. Коли Матвійко хворів він допомагав з ліками, поїздками в лікарню і просто підтримував добрим словом. Мені навіть здалося, що Назар занадто ідеальний для мене. Я не могла зрозуміти навіщо йому це все: я, чужа дитина, яку він любив, як свою власну і трата  вільного особистого часу врешті-решт. В нього його було не багато, проте в своєму графіку він завжди знаходив місце для нас.

Назар був вродливим, заможним, наполегливим, на нього відкрито витріщалися  молоді дівчата, коли ми гуляли в парку.  Та що там витріщалися - слини пускали. Він легко міг знайти собі достойну кандидатку на його руку і серце, а він був поруч зі мною. З нами.

Мама давно тюкала на мізки, що він в мене закоханий, але я не звертала увагу, допоки він сам не зізнався.

Того вечора я вклала Матвійка близько опівночі. Він весь день вередував і був неспокійний, а коли я притулилася до його чола зрозуміла, що в нього жар. Знову. Я знала, що діти хворіють, але Матвій впевнено ставив рекорди по кількості захворювань. 

Назар приїхав близько десятої. Привіз жарознижувальне і дитячі пюре, які обожнював Матвій. 

Мама з татом вже спали, Андрій поселився у гуртожитку, не звертаючи уваги на заборони батьків. Він тепер повнолітній тому слухати маму з татом не зобов'язаний. Такими були його слова. 

В його кімнаті іноді ночував Назар, але це було рідко, адже добиратися до прокуратури було далекувато. Ми з Матвійком мали свою окрему кімнату, де нас ніхто не тривожив. Лише постійні болячки, яким ніяк не приходив кінець.

- Хочеш чаю? Чи розігріти вечерю? - запропонувала Назару помічаючи його на кухні. Я і не помітила, що хлопець вже встиг випити каву і помити чашку.

- Дякую, але я вже поїду. Як там Матвій? Температура ще є? 

- Здається, трохи збилась. Дякую тобі. Ти, наче той Чіп і Дейл, завжди поспішаєш на допомогу, - промовила посміхаючись від своїх слів. 

Назара мій жарт не вразив. Хлопець був зосереджений і не відводив від мене своїх проникливих зелених очей. 

Він піднявся з-за стійки і став навпроти мене, тільки по іншу її сторону. Назар не відводив пильного погляду довгих декілька хвилин,  а потім все ж сказав:

- Я хочу завжди бути поруч, Катю. Я кохаю тебе, невже ти цього не помічаєш? 

Його зізнання застало мене зненацька. Я не знала, як реагувати на ці слова, бо не відчувала до нього взаємних почуттів, а він заслуговував на кращу. 

- Назаре, я дуже вдячна тобі за все, що ти для нас зробив. Справді, твоя підтримка неоціненна, але я не зможу тобі брехати. В мене до тебе лише дружні почуття, вибач, - ці слова далися мені не просто, адже я розуміла, що вони ранять його серце. 

Назар, мабуть мене не слухав. Нахилився і швидким рухом поцілував в губи, доводячи справжність своїх почуттів.

Я відсториналася перериваючи поцілунок і хитнула головою. Все це здавалося якось неправильно. 

- Чому, саме я, Назаре? Навколо купа вільних красивих дівчат, без дітей, а ти зациклився на мені? Я не розумію.

Ця думка не давала мені спокою вже третій рік поспіль і я нарешті наважилась запитати його прямо в лоб.

Назар зітхнув опустивши очі додолу і розщіпнув верхній гудзик своєї блакитної сорочки. Він знову почав дивитися так проникливо, просто до глибини душі. Між нами відбувалось щось незрозуміле і я не знала чого від нього очікувати ще.

Назар поводі  обійшов  стійку і взяв мене за руку не відриваючи зорового контакту, наче хотів загіпнотизувати. Йому частково вдалося це зробити, бо я досі не могла зрушити з місця. Тільки тоді, коли він почав розповідь мені стало значно краще і я видихнула.

- Ти пам'ятаєш наше знайомство? - запитав, а я лише заперечливо хитнула головою, бо справді не могла пригадати цей момент. Здавалося ми знайомі все життя, адже скільки я себе пам'ятала, вони з бабусею жили по сусідству.

- Розкажеш? - запитала, намагаючись зрозуміти до чого він хилить.

Назар взяв мене за руку  вказуючи кивком на кухонний кутовий диван. Я підкорилася і сіла на його край, а він опустився поруч і продовжив:

- Як ти вже знаєш, я весь час ріс без батька. Можна сказати, що виховала мене бабуся, бо матір я теж пам'ятаю погано. Вона, майже завжди хворіла і постійно перебувала в лікарні борячись з онкологією. Остання перемогла і тоді я відчув, що залишився майже один. Добр,  що бабусі Боженька відміряв багато літ життя, - він посміхнувся.