Пролог

Якось в мої двері постукала жінка, схожа на мене як дві краплі води. Вона запропонувала то, від чого я не змогла відмовитися. Ми уклали з нею договір. Тепер я повинна виносити та народити дитину від її чоловіка-дракона, а натомість вона виконає мою мрію.
Але підписуючи цей контракт, я не здогадувалася, яка халепа на мене чекає. Та не очікувала, що в мені прокинеться заборонена магія і що я закохаюся в чужого чоловіка!
 

Пролог

Якщо хтось пропонує виконати твою потаємну мрію – нізащо не погоджуйся. Це може коштувати набагато дорожче, ніж ти готова віддати. Але є бажання, за які не шкода і життя. Моє якраз з таких.

- Оформиш його до дитячого будинку, - голос матері відриває мене від думок.

Здається, я замислилась, дивлячись на чашку, яку крутила в руках. Чай в ній давно охолонув.

- Ні, мамо. Ми це вже обговорювали.

- Я не пропоную тобі відмовлятися від сина! Але подивися на себе. Тебе і не пізнати, так змарніла. А там про нього дбатимуть виховательки, нянечки. Ти хоч роботу нормальну знайдеш! Чи так і сидітимеш на моїй шиї?

Так, все так, все правильно. Але я прийняла рішення і не збираюся від нього відмовлятися, чого б мені це не коштувало.

- Не хочу, не можу і нікуди його не віддаватиму, - повторюю твердо і зло. - Отож покінчимо з цією розмовою, поки остаточно не посварилися.

- От невгамовна! - мати б'є по столу кулаком. - Інші можуть, а вона – ні. Бач, яка жаліслива. Анько, та опануй себе! Павло помер, все, його немає! А тобі від нього тільки це... доробло залишилося.

- Це доробло - мій син! - відрізаю її ж тоном. - І твій онук!

Так, моя мама може бути жорстокою і холоднокровною, коли це потрібно. А ще вміє переконувати. Але сьогодні вона даремно старається.

- Послухала б лікаря, зробила аборт і не мучилася б зараз.

- Замовкни, мамо!

Як же боляче чути таке від матері. Але я ховаю біль глибоко всередині. Біль – це слабкість, а я повинна бути сильною, і не тільки заради себе.

Мама підтискає губи. В очах осуд, але десь за ним сховалася жалість.

А ось жаліти мене теж не треба. Досить, у мене був цілий рік, щоб обливатися сльозами й нарікати на долю.

- Ну, як знаєш, - бурчить вона, ховаючи погляд. - На соціальних виплатах довго не протягнеш, а я більше допомагати не можу. Микола слабкий, сестра твоя вчиться. У нас своїх витрат повно.

- Не треба мені допомагати. Сама впораюсь.

Вона підіймається зі стільця, підходить та обіймає мене. Я дозволяю собі миттєву слабкість: притуляюся чолом до маминих грудей. Як в дитинстві.

- Не дурій, Аню, - чую тремтіння її напруженого голосу.

Вона ніяково гладить мене по голові. Ніяково, тому що моїй матері властиві прояви ніжних почуттів.

- Зроби, як я кажу, - продовжує вона. - Сама поміркуй, ну кому ти потрібна зі хворою дитиною? Хто тебе на роботу візьме? Як ти взагалі жити збираєшся? Адже йому догляд потрібен, лікування! Ти й так цілий рік втратила.

- Викручуся якось, - шепочу, - я сильна, я впораюся. Знайду роботу в інтернеті, буду статті за гроші писати, але Темчика не віддам.

Вона відсторонюється.

- Так чого ж досі не знайшла? - в її тоні б'ється зла іронія.

- Погано шукала.

- Дурна, дурна ти, Анько. Яке ж ти ще дитя в мене!

Ні, мама, я вже доросла. Я подорослішала того дня, коли лікарка на УЗД виявила патологію плоду. Це сталося на сьомому місяці вагітності. Нам з чоловіком запропонували зробити штучні пологи...

Але я не змогла. І він не зміг. Ми так чекали на нашого первістка!

А місяць потому Павла не стало. Його вбила клята аневризма. Раптово, без жодних передумов. Просто р-раз - і веселого чубатого Пашка не стало. Від стресу у мене почалися передчасні пологи. Синочок народився восьмимісячним, і я...

Я залишилася одна з хворим малюком на руках, який, можливо, ніколи не ходитиме...

***

Мама йде, сповнена осудом.

Я беру слухавку й телефоную до обласних редакцій, що пропонують роботу журналістам «у запасі». Але ніхто не бажає брати мене навіть позаштатною працівницею. Мати має рацію: кому я потрібна?  Ані досвіду, ані рекомендацій, та ще з однорічною дитиною.

Відчуваю себе загнаною в кут, розбитою. Лягаю поруч з сином у ліжко.

Крихке життя цього маленького тендітного створіння — це все, що я маю. Усе, що залишилося від кількох років щасливого шлюбу. І ще світлина в чорній рамці на столику та зів’ялий букет…

Тихе дихання підказує, що синочок заснув. А ось я не можу. Лежу, до печіння в очах вдивляючись в стелю, ніби там написана відповідь. І мені здається, що візерунки на шпалерах ворушаться.

Напевно, це від стресу. Після смерті Павла все так змінилося... Почали снитися дивні сни, вважатися всіляке... І що далі, то більше.

Варто б до церкви піти, причаститися. Але це згодом. Наразі маю важливіші справи. Насамперед — знайти роботу, щоб сплатити послуги няні й продовжити сеанси масажу для Тимчика.

Після народження сина я підробляла в міру сил. Займалася копірайтингом, пропонувала свої статті на різних біржах, але отримувала копійки. Левову частину моїх витрат брали на себе батьки, але нещодавно вітчим захворів, у нього виявили пухлину. І сьогодні мама прийшла мені сказати те, про що я сама вже здогадалася: вона більше не в змозі нас утримувати. Вітчиму потрібно дороге лікування, на яке ще невідомо де брати кошти. Він чудова людина, що виростила мене, подарувавши щасливе дитинство, та молодшу сестричку. Я не ображаюся на маму.

Але я не здамся. І Тимка до дитбудинку не віддам!

Дивлячись, як малюнок на стелі закручується в тугу спіраль, я тихо шепочу собі, що поставлю сина на ноги. Навіть якщо для цього доведеться душу продати. Промовляю:

- Присягаюся, що піду на все! Якщо потрібно - вб'ю, вкраду. Але мій Тимко ходитиме!

Останнє слово тане в повітрі. Мене охоплює дивне відчуття, що стало останнім часом звичним.