Глава 1

Вранці все здається сном. Якісь тіні, шарудіння в кутах, дивний голос…

Напевно, у мене справді вже дах їде. Зараз погодую Артема й підемо з ним гуляти. Лікарка казала, що йому потрібне свіже повітря й сонячні ванни, а на вулиці сьогодні, як на замовлення, відмінна погода. Місто після нічного дощу стоїть, як умите. Яскраве сонечко, ясне небо.

Сказано - зроблено.

Нагодувавши й одягнувши синочка, саджу його у візочок і прямую до виходу з квартири. Залишилося тільки самій взутися. Але ледве встигаю торкнутися тенісок, як у двері хтось стукає. Голосно. Наполегливо.

Дивно… Начебто, я на гостей не чекаю…

Про всяк випадок дивлюся у вічко.

Перед дверима стоїть жінка в темно-бузковій сукні. Її обличчя закриває густа вуаль, що спускається з капелюшка. Непрохана гостя стискає перед собою руки, затягнуті в рукавички, і крутить перстень із великим камінням.

Я напружую пам’ять, але нікого схожого зі своїх знайомих згадати не можу.

Поки міркую, чи варто відчиняти, незнайомка знову стукає. І в цей раз у її стукоті виразно чути нервозність.

Може, це відповідь на мої молитви? Наприклад, попечителька якогось благодійного фонду? Тільки дивно, що одна…

І як у під’їзд потрапила? Хто їй відчинив? На дверях магнітний замок.

Усе ще сумніваючись, повертаю ключ.

Незнайомка стрімко входить у квартиру, обдаючи мене ароматом дорогих східних парфумів. Амбра, сандал, білий мох… Такі парфуми більше підійшли б чоловікові…

— Добрий день…

Не встигаю договорити.

Тому що вона легким помахом відкидає вуаль, і я розумію, що мені потрібно сісти.

Та і як інакше, коли на мене дивиться моє власне обличчя? Те саме, що кожного разу бачу в дзеркалі. Тільки більш витончене, більш доглянуте. Пещене. У сірих очах — моїх очах! — хлюпається легка цікавість, поблажливість і… гидливість?

Я осідаю на банкетку…

— Хто ви? — хриплю.

— Ой, прошу пробачити мені, — незнайомка сплескує руками. — Забула назватися. Анабель.

— Анабель? — перепитую, нерозумно ляскаючи віями. — І все?

— Так, поки цілком достатньо. Ну а як тебе звати, я знаю, можеш не представлятися.

Вона проводить рукою в рукавичці по столику біля дверей, морщиться й сідає на нього, не забувши поправити поділ.

— У мене до тебе пропозиція.

У її руках з’являється ридикюль. Я дивлюся на нього й тільки тоді починаю міркувати, що мій двійник дуже дивно одягнений. Немов зійшла з обкладинки історичного роману. Її пальто, з-під якого видніється поділ сукні з оборками, рукавички, капелюшок із вуаллю й ридикюль — усе це представники минулого й були в моді років так двісті тому…

— Хто ви така? — повторюю вперто.

— Твій порятунок, дівчинко, — вона розмахує у мене перед носом якимось папірцем, згорнутим у вигляді сувою. — Вважай мене хрещеною феєю. Я дам тобі те, чого ти прагнеш, в обмін на ма-а-алесеньку послугу.

— Чого я прагну? Нічого не розумію…

— Дитино! Ти ж хочеш, щоби твій син був здоровий? Ось, я зроблю так, що він буде ходити, але за це…

У візку пхикає Артемка.

Підіймаюсь, беру його на руки. Моя копія спостерігає за мною. Погляд незнайомки впивається в сина. Пильний, уважний. Хижий.

Я відвертаюся, інстинктивно закриваю дитину спиною.

— Це розіграш, так? — мій голос тремтить від гніву. — Хто вас сюди відправив? Моя мати? Передайте їй, що я вже все вирішила!

Вона хитає головою:

— Ти мене з кимось плутаєш. Я твоєї матері не знаю.

— Тоді, як ви дізналися про мене і про Тимка?

— Яка різниця? — пирхає. — Скажімо так, у мене особливі зв’язки.

— Знущаєтеся?

— Не треба мені грубити, — різко кидає вона, — я ж можу й комусь іншому запропонувати угоду. І повір, знайдеться достатньо охочих її укласти!

Моє серце стискається.

— Яку угоду?

Вона посміхається. І щось у цій посмішці змушує мене обійняти Тимка сильніше.

— О, дурниця. Я можу надати тобі велику послугу, а натомість прошу справжню дрібницю.

— Душу? — для чогось кидаю я.

На її обличчі відбивається подив.

— Душу? Так навіщо мені твоя душа! Ні, я хочу, щоби ти виносила й народила спадкоємця моєму чоловікові. Тільки так, щоби він не знав про підміну.

— Тобто, як?

Ні, це точно чиїсь жарти. Ніхто в здоровому глузді не прийде пропонувати таке, та ще незнайомій людині!

— Як, як! Мовчки. Ти підеш у мій світ і вдаватимеш мене, а я тут підміню тебе. Тимчасово, звичайно, поки ти не завагітнієш. Звичайно, доведеться трохи підправити твою зовнішність, — вона оглядає мене таким поглядом, що я відчуваю свою нікчемність, — до того ж дам тобі особливі краплі, що змінять твій запах. Доріан нічого не має запідозрити. Дракони, вони такі…

В міру того, як вона каже, мої очі розширюються все більше й більше. Але остання фраза добиває мене.

— Дракони? — перепитую, поступово звіріючи.

— Ой, хіба я не попередила? — вона махає рукою. — Мій чоловік – дракон. Ну, взагалі-то він більшу частину часу проводить у вигляді людини, але це не змінює того, що він г’харрів дракон. Дарг, як вони самі звуться, лаерд Смарагдового клану. І якщо я протягом найближчих двох місяців не завагітнію, він мене просто вб’є! Й одружиться з іншою. А ми з тобою можемо врятувати одна одну!

Останні слова вона вимовляє, стискаючи свій ридикюль із такою силою, що в ньому щось гучно хрускотить.

— Отже, дракони, — бубоню я під ніс. Вкладаю Тимка в візочок і прямую до гості. — Все з вами ясно…

Хапаю її за плече, штовхаю до дверей, не звертаючи уваги на опір. Мене розпирає від бажання дати гарненького стусана цієї мадам. Але натомість тільки шиплю розлюченою кішкою:

— Забирайтеся геть! Разом зі своїми драконами! І годуйте цими байками когось ще. А мене дайте спокій!

Виштовхую гостю на майданчик, з гуркотом зачиняю двері в неї перед носом. Обертаюся, притискаюся до них спиною й безсило сповзаю донизу.На очі навертаються злі сльози.