Глава 2

Розплющую очі. Темно.

Ворушу головою. Нічого не бачу, але відчуваю, що лежу на чомусь м’якому.

Вслухуюся в тишу. Десь поруч лунають приглушені звуки.

Перед очима починає світлішати. Я поступово розрізняю в напівтемряві обриси предметів. Ось туалетний столик, ось крісло. Ось слабко поблискує дзеркало. А ось витягнутий прямокутник вікна, закритий щільною завісою…

Отже, на вулиці ніч або пізній вечір. Але що я роблю тут, у темряві? І де це — тут?

Обережно поводжу руками поруч із собою. Пальці намацують щільну шовковисту тканину. Чи то простирадло, чи то покривало. Отже, все-таки на ліжку лежу, не на мішках. Вже добре.

Намагаюся підвестися.

Всупереч очікуванням, від запаморочення не залишилося навіть сліду. Тільки в грудях продовжує нити, ніби там болісний синець. Анабель казала про магічний відбиток. Може, це він?

Тру місце, що непокоїть, опускаю ноги з ліжка й завмираю, дивлячись на незрозумілу річ, що стоїть на столі просто переді мною. Схоже на канделябр, тільки замість свічок — блакитні кристали конічної форми.

Піддаючись несвідомому поклику, торкаюся його. Кристали м’яко спалахують, а я, злякавшись, відсмикую руку.

Місцеві лампи?

Доторкаюся ще раз. Сяйво стає трохи яскравішим. Тепер воно освітлює частину кімнати, в яку мене занесло, і я можу озирнутися.

Це жіноча спальня. Причому така розкішна, ніби я перенеслася до італійського палацу часів розквіту бароко. На кріслі поруч із ліжком висить довгий халат-пеньюар із темно-синього оксамиту. А я, як з’ясувалося, сиджу в напівпрозорій мереживній сорочці, яка мало що прикриває, і… без білизни.

Доки роздумую, куди подівся мій одяг, хтось тихо шкребеться у двері. І мене накриває паніка. Повертаються спогади, а разом із ними приходить страх.

— Пані? — двері відчиняються, до кімнати проникає смужка світла з коридору. — Це я, Рілія. Пан вимагає вас до себе.

— П… пан? — видавлюю силоміць.

Той самий, про якого казала Анабель?

— Я допоможу вам вдягнутися.

Здається, це всього лише служниця. Я мовчки погоджуюся. Вона входить у кімнату, несучи в руках ще один канделябр, набагато яскравіший від мого.

— Навіщо він мене кличе?

— Не знаю, пані, його світлість мені не доповідають. Нумо краще я вас причешу.

Світлість — отже, герцог. Ні, здається, Анабель назвала чоловіка лаердом… Варто дізнатися, які в них тут титули, як звертатися.

Усе ще відчуваючи внутрішнє тремтіння, повертаюсь до служниці спиною так, щоби бачити її в дзеркалі.

Рілія відчиняє шкатулку, що стоїть на столику, дістає щітку з довгою срібною ручкою і береться за моє волосся. Звертаю увагу, що її в мені ніщо не стурбувало. Воно й не дивно. Анабель, як і обіцяла, довела нашу схожість до ідеалу…

У дзеркалі я і водночас не я. Моя поліпшена копія: риси обличчя стали правильнішими, тоншими. Колір очей трохи темніший, а волосся, навпаки, світліше. Мій рідний світло-русявий колір набув глибокого пшеничного відтінку, а скромне каре перетворилося на хвилю до поясу.

Думки перескакують до сина, і серце тужливо стискається.

Як він там без мене? Я підписала договір, не маючи інших гарантій, крім слова, яке дала мені Анабель. Але щось підказує, вона не обдурить. Гратиме мою роль так само, як я тут — її. І доки я роблю те, що їй потрібно, мій син у безпеці.

Дивно тільки, що вона не боїться викриття. Гаразд, волосся, але щодо тіла? Мені ж доведеться спати з її чоловіком! А вже тіло жінки, що народжувала, від тіла тої, що ні, навіть дурень відрізнить!

Від цієї думки мене пробирає мороз.

Господи, на що ж я погодилася? Переспати з чужим, незнайомим мені чоловіком, і, можливо, це доведеться зробити не раз…

До горла підкочується неочікувана нудота.

— Пані, вам погано?

Пані? Ах, так, я ж тепер пані.

— Ні, — кидаю, намагаючись опанувати себе, — зі мною все гаразд.

Необхідно поводитися так, аби ніхто не здогадався про підміну. І найкраще — це мовчати. Дивитися, спостерігати, запам’ятовувати і мовчати. А ще краще взагалі не висовуватися з цієї кімнати. Але тоді я ніколи не повернуся додому й ніколи не побачу сина!

— Ось і все, пані.

Дивлюся у дзеркало. Рілія поклала моє волосся вінцем навколо голови та скріпила гребінцем. Вона накинула пеньюар мені на плечі. Я машинально загорнулась у нього. Невже так і піду до незнайомого чоловіка? У халаті?

У шлунку застигає холодний клубок.

Подумки смикаю себе: ні, так не піде. Потрібно переконати себе, що це просто вистава. Я граю роль Анабель, а він, цей таємничий і дещо страхітливий для мене Даріон Леммінкейр — роль її чоловіка. Ми просто знімаємось у фільмі… з любовними сценами.

В останню мить згадую про парфум та попередження Анабель. Скляною паличкою наношу за вухами пахучу рідину. Мене огортає густий, насичений аромат східних пахощів. Все, тепер можна йти. Думати про те, що буде далі, не хочеться. Але я знаю: шляху назад немає. Мені доведеться виконати все, на що погодилася. Чого б це не коштувало…

***

Йти, виявляється, недалеко. Двері в кімнату чоловіка розташовано просто в спальні. Рілія з уклоном відчиняє їх переді мною, а я краєм ока відзначаю ще кілька дверей, майстерно прихованих між гобеленами. На порозі гублюся. Мене охоплює бажання відступити, втекти. Ноги ніби приростають до землі.

Відчинені двері ведуть в напівтемну кімнату, осяяну лише відблисками живого вогню. З порогу бачу край каміна, важке крісло, що стоїть до мене спинкою, й бліду, сіру кисть руки, що лежить на підлокітнику. Довгі тонкі пальці унизані перснями. Витонченість зап’ястя підкреслює біла манжета зі смарагдовими запонками.

Але ось пальці починають рухатися, і сильний, глибокий голос вимовляє:

— Заходь, любо дружино. Не примушуй на себе чекати.

Ноги підгинаються, коли входжу. Двері повільно зачиняються позаду, і я завмираю, не знаючи, що робити далі.