Глава 3

Влітаю до спальні немов розлючена фурія.

— Пані…

— Не зараз!

Перед очима миготить перелякане обличчя Рілії, але я машинально відмахуюся від неї. Мені зле. Так зле, що в цю хвилину я ненавиджу цілий світ. Щойно мені довелося пережити найбільше приниження за все своє життя. Я прийшла до чужого чоловіка, запропонувала йому себе… А він відмовив. Навіть не знаю, що гірше: якби він взяв мене просто там, на столі, або те, що трапилося.

У будь-якому разі мені необхідно побути наодинці. Заспокоїтися. Обміркувати те, що сталося. Зробити висновки й вирішити, як діяти далі. Зачинивши за Рілією двері, я падаю на ліжко. Зариваюся обличчям в подушку. І знову щось ниє в грудях.

Перекинувшись на спину, тру хворе місце, але воно продовжує боліти. Та що ж це, чорт забирай! Запускаю руку під тканину пеньюара, далі під сорочку… Обережно обмацую шкіру. Мені здається, ніби я відчуваю під пальцями тонкі лінії. Що це може бути? Підводжуся, відкриваю пеньюар і спускаю сорочку з плечей. Відбивання в дзеркалі робить те саме. Я завмираю.

У центрі моїх грудей слабко мерехтить якийсь малюнок. Коло, вписана в нього восьмикінцева зірка, незрозумілі символи… То он який ти, магічний відбитку!

У міру того, як я заспокоююся й починаю розглядати його з цікавістю, він теж блідне, зливається зі шкірою, а далі взагалі зникає. Біль зменшується, але все ще не дає про себе забути. Отже, в Анабель, якщо вона не обдурила, така сама печатка. Потрібно дізнатися про неї більше. Але ж як це зробити, не викликаючи ні в кого підозр?

У старших класах я підсіла на жіноче фентезі. Каюся, був такий ганебний період у моєму житті, коли дракони й потраплянки займали мене куди більше, ніж навчання й оцінки. І зараз раптом згадалися давно забуті книги. От вже не думала, що одного разу сама стану «потраплянкою», й поготів не думала, що доведеться використовувати жіноче читво як інструкцію з виживання!

Мене проймає легкий смішок. Я починаю тихенько хихикати. Поступово сміх стає голоснішим. Затискаю руками рота. Мене б’є сильне тремтіння. Майже без сил опускаюся на підлогу, продовжуючи давитися сміхом. Це істерика. Це мине. Головне, щоби ніхто нічого не почув.

***

А вночі мені сниться син. Яскраве ультрамаринове небо, блакитні води, що набігають на золотистий пісок, пальми вздовж пляжу й білі хмарини вітрил на горизонті. Я відчуваю тепло сонячних променів, легкий бриз і навіть гіркувато-солоний запах моря. І чую радісний сміх дитини.

Озираюся навколо. Мій сон ніби зійшов із реклами турагенціїї. Але вся його пишність меркне, коли я бачу сина. Артем стоїть по щиколотки у воді. З голою попкою, в панамці. І дзвінко реготить.

— Артемчику! — ахаю я, не вірячи своїм очам.

А він, сплеснувши руками, біжить до мене, хлюпаючи водою. За ним здіймаються хмари бризок, що виблискують на сонці. Я вже збираюся піднятися й зловити його, аж раптом розумію, що весь цей час мене обіймала чоловіча рука! Уві сні я не бачу обличчя чоловіка, мій погляд чіпляється за білу сорочку, закочені рукави, міцні руки…

Павло? Це він? Я бажаю побачити його очі — і не можу. Сон не хоче мені підкорятися. Я підкорююся і просто шепочу:

— Як добре, що ти теж тут!

Схиляю голову йому на плече, й обійми міцнішають. Потім ми разом будуємо замок із піску. Артемко сміється, бігає вздовж води з іграшковим відерцем, тупотить ніжками, залишає сліди на вологому піску. Я не можу насититися, споглядаючи його. Мене обіймають надійні руки, притискають до твердого тіла. У шепоті вітру й шереху хвиль я чую впевнений голос:

— Нічого не бійся, тепер я з тобою.

Я тягнуся назустріч цьому голосу, назустріч цим рукам, і раптом… картинка змінюється. Небо, сонце та пляж віддаляються, вкриваються сірим нальотом, і крізь них проступають зовсім інші обриси.

Мене хтось трусить.

— Та прокинься ти вже! — чую над головою роздратоване шипіння.

Розплющую очі. І виявляю, що сиджу в знайомій кімнаті, за знайомим столом.

— Ти?! — скрикую, побачивши свою мучительку.

— Я! — посміхається Анабель. — А ти розраховувала на когось ще?

— Що я тут роблю? — ігнорую її тон.

— Ні, це ти мені скажи. Якого ґхарра ти дуркуєш? Даріон був майже готовий погодитися! Чому ти дозволила йому відпустити тебе?!

Я дивлюся на неї в німому подиві.

— Тобто… на твою думку, я мусила першого ж дня стрибнути в ліжко до твого чоловіка? Тобі самій не огидно про таке думати?

Її обличчя на мить змінюється, але вона одразу опановує себе:

— Але ж він не знає, що це не я! Тож за зраду не вважається. І взагалі, мова зараз не про це.

— А про що?

Анабель жбурляє на стіл якийсь аркуш:

— За пару днів він поїде інспектувати північні кордони Ламаррії. І якщо ти не спокусиш його до від’їзду, то, радше за все, вже не встигнеш до балу наречених! Він залишить тебе в Леммінкейрі!

Беру цей аркуш, роздивляюся закарлючки й розумію, що побоювання кудись зникло. Роздратування теж. Я дуже спокійна й зосереджена. У мене з’явилася мета. А в голові все ще шепоче відлуння: «Нічого не бійся, я поруч з тобою»…

Ти маєш рацію, ким би ти не був. Я не боюся.

— З’ясуймо спершу певні деталі, — вимовляю, відкладаючи записку, й підводжу на Анабель уважний погляд. — Що таке Ламаррія? Що таке бал наречених? І що таке цей твій Леммінкейр?

З хвилину вона мовчить, розглядаючи мене. Потім зітхає, сідає в сусіднє крісло й каже:

— Леммінкейр – це родовий замок Даріона, цитадель Смарагдового клану. Ламаррія — це ґхаррова драконяча імперія. Тут усім заправляють дарги — напівлюди-напівдракони. Але цим лускатим не пощастило, у них немає своїх жінок. Подейкують, боги розгнівалися на них за щось і… втім, це не важливо. Дарги шукають дружин серед нас, людських жінок. Але в них є особливі вимоги: претендентка на роль нареченої має бути цнотлива й мати особливу «іскру». Якщо дарг відчуває в ній цю «іскру», отже, наречена обов’язково завагітніє від нього.