Глава 4

Рілія спершу вирішує поплентатися за мною. Але я кажу, що хочу прогулятися сама.

— Ну й панянки пішли! — бурчить вона, наче стара бабця. Хоча на вигляд їй лише років тридцять. — Геть сором втратили! Де це бачено, щоб заміжня льєра гуляла сама?

Незнайоме слово дряпає. Пригадую, за яких обставин почула його вперше, і сильніше стискаю тростину парасольки. Ця парасоля така незручна! Її в дамську сумку не покласти — не влізе. На зап’ясті не повісиш — дуже велика, громіздка. Схожа на китайську, тільки зроблена не з бамбуку й паперу, а зі сталі й тонко виробленої шкіри. Сумніваюся, що вона врятує мене від дощу. Ну а сонце… То похмуро ж!

Але Рілія не чує моїх аргументів. У неї тільки одна відповідь:

— Негоже пристойній панночці шастати без рукавичок і  парасольки! Не берете мене із собою, то візьміть її.

Розумію, що сперечатися немає сенсу. Гаразд, десь залишу це чудовисько, а заберу на зворотному шляху.

На перший поверх ведуть широкі сходи з чорного мармуру. Різьблені балясини поручнів виточені чи то з нефриту, чи то з малахіту — я не дуже знаюся на коштовному камінні. Подумки проклинаючи довгий поділ, збігаю по сходах. Стукіт підборів тоне в килимі, що стікає сходами безперервною пурпуровою рікою. Ось і хол. Завмираю на мить, забувши про все, захоплено вирячивши очі на різьблені панелі. Доки мене не повертають до тями незнайомі голоси.

Повз проходять дві жінки в таких же сукнях, як у Ріліі, у кришталево-білих чепчиках із гострими кінцями і фартухах. Чемно вітаються зі мною. Я розумію, що це служниці. Спочатку з усмішкою киваю їм, потім, спіймавши в їхніх очах здивування, схаменулася: а що як Анабель не відповідала на вітання слуг? Поглядом знаходжу високі двостулкові двері, що, найімовірніше, виходять на вулицю, й поспіхом прямую до них. Сподіваюся, мій відхід не схожий на втечу.

Біля дверей зустрічає… швейцар? Дворецький? Немолодий чоловік у фраку та вузьких штанях із темної тканини. У нього сухе обличчя, сиве волосся й дивний погляд. Я не відразу розумію, в чому справа, а коли усвідомлюю, насилу стримую зойк: у нього вертикальні зіниці! Як у Даріона! Отже, дворецький теж дракон? 

Він, вклонившись, відчиняє мені двері. Чарівно. Вдаю, ніби поправляю мітенки, й виходжу на ґанок. Лише коли двері за мною зачиняються, я розумію, якою напруженою була весь цей час. Суцільний клубок нервів.

Озираюся. Схоже, замок розташовано в горах. Праворуч і ліворуч від нього височіють темні вершини. Небо над головою сіре, низьке. Просто переді мною видніється чи то сад, чи то парк. Там на алеях і між гілок в’ється туман. Його клуби каламутними плямами чіпляються за кущі. Повітря вогке та важке. Може, варто повернутися? Так і дивись, зірветься злива. І навряд чи ця доісторична парасолька зможе мене вберегти…

Скептично дивлюся на галантерейного монстра у своїх руках. Потім кидаю на небо оцінювальний погляд. Цікаво, яка тут пора року? І наступною з’являється інша думка: цікаво, як називається цей світ? Хоча… Чи не однаково? Я тут не за цим!

Настрій псується. Спускаюся з ґанку, не помічаючи його краси. Ступаю доріжкою до садку. Краєм ока відзначаю під ногами акуратні прямокутні плити з вибитим на них одноманітним візерунком. Туман оточує мене. Пробирається під одяг сирими холодними лапами, і я поводжу плечима, щільніше підтягую редингот.

У мене на душі так само понуро й сиро. Міркую, що робити далі. Якщо Анабель має рацію, то часу в мене майже немає. Лише два дні — і Даріон поїде. Може, в усьому зізнатися йому? А якщо він розсердиться і вимістить гнів на мені? Адже я не помітила в його очах великої любові до дружини. Та й вона, судячи з усього, не палає до нього любов’ю. Щось не так у цьому сімействі. Якщо інтуїція не підводить мене, то Анабель боїться й ненавидить чоловіка, але ретельно це приховує. А він…

Він відчуває до неї жалість — не більше. Але жалість в очах чоловіка це останнє, чого може бажати молода та гарна жінка… А Анабель усе ж вродлива. Нехай ми з нею двійники, але в мене й близько немає її шарму або манер. Навіть такої постави.

Поринувши в думки, я блукаю вже так далеко, що сама не помічаю, як опиняюся в якихось кущах. Спідниця заплуталася, поділ намокнув.

Недовго думаючи, я залишаю парасольку під першим-ліпшим деревом і за мить забуваю про неї. Зітхнувши, відводжу рукою чергову мокру гілку. З неї зриваються важкі краплі води, а я опиняюся на пустирі, затягнутому сірим туманом. Сад несподівано скінчився, і переді мною розлігся порожній простір — величезний, мов стадіон. Кілька хвилин я безпорадно озираюся. Здається, тут злилися воєдино земля та небо: сірий пісок під ногами переходить у сірі хмари. А ще тут холодний вогкий вітер.

Я вже збираюся повернутися назад тим самим шляхом, яким прийшла, як раптом помічаю рух. Попереду, метрах у двадцяти від мене, є щось живе. Темний силует. Рухається плавно, ніби танцює, і водночас його рухи сповнені сили та пристрасті. Спритний, стрімкий, граціозний… І смертоносний — раптово спадає на думку, коли я нарешті розумію, хто це переді мною.

Крізь товщу туману дивлюся, як фехтує Даріон. В його руках пурхають два вузькі, трохи викривлені мечі. З оголеним торсом, босий він місить ногами вогкий бруд. М’язи здуваються на його передпліччях із кожним ударом по невидимому ворогу. Чорне волосся зібрано у хвіст. Короткі пасма, вологі чи то від туману, чи то від поту, поприлипали до чола. 

Дивовижне видовище. Зачаровує. Це танець смерті, танець клинків. Даріон Леммінкейр нагадує мені змія. Такий же гнучкий та швидкий. Кожен його кидок — блискавичний, кожен відступ — продиктовано тактикою. 

Я ковзаю захопленим поглядом по його тілу. Зазначаю дивні смуги, що йдуть упоперек грудей. У нього дуже бліда шкіра, сіра, з попелястим відтінком, але ці смуги виділяються на ній, як свіжий сніг на вчорашньому.

Ось він розгортається на п’яті навколо себе, заносить одну руку вгору, іншою — удар знизу. Кидок. Ухил. Знову наступ. Удар ногою…